Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

Клаудія заціпеніла. Звідки вона дізналася? Хтось їй доніс. Хто? Навіщо? Щось сталося нині вранці в Долині-Костелиській, а вона вже знає про це у Варшаві? Яке їй діло? І, не замислюючись довше, стерла повідомлення.

Увійшла до кімнати. Зоська відвернулася до стіни, певне, спала або вдавала, наче спить. Агата лежала на ліжку, заплющивши очі й запхнувши у вуха навушники. Вона ритмічно погойдувала ногою й навіть не помітила появи Клаудії.

«Повний відстій! — подумала Клаудія. — Ні тобі побалакати, ані подуріти!»

І не промовивши й слова, подалася в душ.

День видався похмурий. Сірий і туманний. На щастя, дощ припинився. Агата, як завжди, трималася осторонь. Руки в кишенях, навушники у вухах, головка похнюплена. Здавалося, наче вона шукає загубленого перстеника. Але вона нічого не шукала. Їй просто було байдуже до всіх цих краєвидів. Не хотілося ні з ким говорити. Дівчина заглибилася у власні переживання й без кінця думала про одне й те саме.

Вона намагалася збагнути, як можна кохати й ненавидіти водночас. Здається, раніше з нею такого не траплялося. Усі її почуття досі були чітко окреслені. «Так» або «ні», жодних «але», нічого поза тим. Марек усе це зіпсував. Агата маніакально прагнула припинити думати про нього, та що довше намагалася, то більше він у ній оживав. Був присутній у кожній думці, кожне «так» і кожне «ні» стосувалося саме його. Був у піснях, які вони перекладали в школі, і в тих, що не перекладали — теж. У кожнісінькій ішлося про нього, бо кожна розповідала про кохання. Агата не могла назвати власні почуття. Пісні були для неї такими собі підказками.

Ними вона зверталася до нього.

Прагнула, аби він її почув.

Щоб зрозумів.

Зоська трималася на диво добре, але то була лише гра. Зрештою, про Патрика ніхто не знав. Ніхто не придивлявся до неї уважно, а якщо комусь і спало б таке на думку, то вони заздалегідь знали, що це означає: Зоська запобігає перед учителькою. Але вона спостерігала за Агатою. Ця дівчина була для неї, мов невигойна рана. Бо ж не можна отак миттєво перестати про когось думати. І Патрик, якого вона так принизила, продовжував стирчати в її думках, а може, і в серці, але в цьому Зоська не бажала зізнатися навіть самій собі. Ось чому вона йшла попереду, ось чому розмовляла з учителькою й демонструвала знання так, як у школі. Бо варто було зупинитися — і вона несамохіть озиралася, шукаючи очима Агату.

— Ненавиджу її! — кричало щось усередині. — Ненавиджу!

І Зося відразу починала себе жаліти.

Зате повернувшись до пансіону, де хоч-не-хоч доводилося зачинити за собою двері до кімнати, вона намагалася на неї взагалі не дивитися. На щастя, це переважно відбувалося пізно ввечері, коли всі аж падали від утоми. Зоська швиденько приймала душ, вкладалася в ліжко й відверталася обличчям до стіни. Тепер вона раділа, що Агата не була їй звичайною подружкою. Була собі яка була, не шукала товариства. От і добре!

Заглиблені кожна у свої переживання, вони ледве звертали увагу на Клаудію, яка поверталася до кімнати веселенька, мугикаючи щось собі під носом, довго приймала душ і вовтузилася в ліжку так, наче лежала на гвіздках.

Її аж чорти брали від цих двох. Ніби й дівчата, ніби й однокласниці, а лежать мов колоди кожна у своєму ліжку. По обидва боки за стінами лунав сміх, голосні розмови, хтось грав у карти, десь слухали музику, і лише в них панувала тиша, ніби вони були не на екскурсії, а у в’язниці.

— І чого ви як відморожені? — не втрималася вона, та на відповідь довелося чекати довгенько. Клаудія б, певне, і не діждалася її взагалі, якби не те, що Зоська просто не вміла бути неввічливою.

— Чому тобі так здається? — відповіла вона запитанням.

— Нічого мені не здається. Лежите на своїх ліжках, ніби два трупи. Одна шукає натхнення в стелі, друга в стіні. На біса ви взагалі їхали сюди? Краще б удома лишилися.

— Та вже ж не для того, щоб з тобою спілкуватися! — озвалася раптом Агата.

Клаудія на мить подумала, чи не образитися їй. Але навіть черговий конфлікт був кращим, ніж ця мертва мовчанка.

— Ну звісно. Ми собі дуже горді, га? Про що, справді, можна зі мною говорити?

— Як би тобі сказати… — Агата роздумувала, як дошкульніше відповісти, щоб Клаудія образилася. — Десь так. У нас небагато спільного.

— Припиніть! — перелякалася Зося.

— Бо що? Бо я занадто проста, еге?! Теж мені, пані велика знайшлася!

— Я цього не казала.

— Дівчата! — утрутилася Зося. Вона більше не сподівалася, що сварка швидко закінчиться.