Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

У кімнаті номер десять усе не так. Там панує спокій. Агата в одязі, та цього разу без черевиків, лежить, заплющивши очі, на ліжку. Їй погано в приміщенні із двома чужими людьми, вона до такого не звикла, їй хочеться, щоб уже настав ранок. Дівчина боїться, що не спатиме цілу ніч.

Зося пішла в душ, а Клаудія розпаковує свій немудрящий багаж. Дивиться на Агату й нарешті усвідомлює, як можна їй помститися.

— Ти… — починає вона, бо не знає, чи Агата, бува, не заснула.

— Чого тобі? — лунає за хвилину.

— А в тебе із цим Мареком серйозно? — цікавиться вона безтурботно, запитує як подружка в подружки, та насправді в хід пішла важка артилерія, і Клаудія це добре розуміє.

Агата не принижується до відповіді. Швидким рухом, може, навіть не до кінця усвідомлено, хапає свого черевика й жбурляє ним у Клаудію. Але та вчасно ухиляється, а взувачка поціляє в Зосю, яка явно цього не чекає.

Зося хапається за вдарене місце на грудях і здивовано масує його, а тоді кидає Агатин черевик під ліжко.

— Ви що, подуріли?! Повибиваєте шибки й доведеться нам усім скидатися й платити.

— Блін, сорі. То було не в тебе, — оце й усе, на що спромоглася Агата, прохаючи таким чином пробачення.

Здається, вона вперше помітила, що ця Зоська не зовсім така, якою завжди здавалася.

— Що тут власне відбувається?

— Нічого, — Агата ледь помітно скривилася.

— Я лише запитала в неї, — невинним тоном пояснила Клаудія, — що в неї спільного з учителем англійської.

— Як це: що спільного?

— То ти що, НІЧОГО НЕ ЗНАЄШ?! — із неприхованою радістю вигукує Клаудія. Отже, залишається людина, якій нічого невідомо, можна ще раз усе це переповісти, розказати про свої здогади, навіть, якщо це й далеке від дійсності!

— Чого це я не знаю?

— Ну, що вона, — Клаудія кивнула головою в бік Агати й додала змовницьким тоном, — і цей Марек, що викладає англійську…

— Що? — Зося ніяк не могла втямити. Глянула на Агату, але та втупилася в стелю, наче розмова її зовсім не стосувалася.

— Ну, розумієш… — власне, Клаудія сама не знала, «що», їй здавалося, що цього досить, і Зоська просто стане на її бік, та й по всьому. Усе вмент зрозуміє. Натомість ця нетямка ніяк не могла нічого допетрати. — Їх бачили. Разом, — повільно процідила Клаудія, бо більше сказати було нічого.

— Де? — продовжувала допитуватися Зоська.

— Ну, як вона сідала з ним на його мотоцикл! — гаркнула нарешті Клаудія.

От тепер Зоська повинна сказати щось розумне. Наприклад: «Ну, тоді все зрозуміло. Певне, вони зустрічаються. Цікаво…» і теде. Або зареготати й театрально підморгнути. «О Боже! Серйо-о-о-озно?..» Проте Зося й досі не доганяла, що саме Клаудія мала на увазі!

— І що з того? — наївно запитала вона, і Клаудія вмить зрозуміла, що це явно не та людина, з якою можна обговорювати тонкощі стосунків двох статей. Ні тепер, ні будь-коли.

— Отож-бо! — ні сіло ні впало підхопила Агата, яка досі мовчала. — Що з того? Підкинув мене додому, бо йому було по дорозі.

— Він узагалі хороший, — Зося стала на захист учителя.

— Хороший для Агати, та якби це я виходила з бурси, він би й пальцем не кивнув, щоб мене підвезти! — бовкнула Клаудія.

— Еге, щоб ти йому мотоцикл розвалила! — Агаті вдалося-таки поцілити в болюче місце, і вона засміялася.

— Припиніть! — Зося марно силкувалася їх розборонити.

— Нехай скаже, нехай скаже! — верещала Клаудія. — Нехай скаже, що між ними було. Однаково всі знають.

Зося теж би радо дізналася, що там було. Може, хоч один поцілуночок? Такий маленький, ледь відчутний, скажімо, у щічку? Тоді все було би простіше. Тоді можна би було піти до Патрика й мовчки зверхньо глянути на нього, продемонструвавши всю зневагу до його захоплення Агатою, або кинути йому просто в обличчя: «Ну й дурний же ти був, хлопчику. Вона вже давно зустрічається! Та ще й із ким…»

— Що було, то моя справа! — втяла всі розмови Агата.

А могла ж сказати, що нічого, абсолютно нічого не сталося, але це не виглядало би вірогідним і нічого б не вирішувало. Тож вона вирішила розвивати цю історію, доки не набридне. Нехай заздрять, бо саме про це йдеться. Усі їй заздрили. Хіба що крім Зосі.

— Сама бачиш! — Клаудія вирішила, що Зося буде їй за свідка. — З учителем! Як тобі не сором! — вона скривилася й зітхнула, наче стара діва. — Крім того він ще й такий, фе! Такий зарослий! Увесь зарослий. Тобі не заважає? Ну, хіба що ти полюбляєш таких волохатих.

Слово «волохатий» вразило навіть Зоську, хоча їй ніколи не спадало на думку так назвати Марека.