Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

Агата згасила світло й стоїть біля вікна. У будинку навпроти світло продовжує горіти. Агата чує далекий стукіт коліс електрички, посміхається, немовби до будинку під’їхав Марек і саме махає їй рукою, щоб вона спустилася до нього. На мить їй навіть здається, що вона його бачить. Але це лише тінь кущів біля воріт.

Коли потяг рушає зі станції Анин, Зося міцно обіймає свого ведмедика. Шепоче йому щось лагідне, гладить його лапкою своє обличчя, дивиться на місце, де міг би сидіти Патрик. Вони могли би репетирувати якусь сцену, сміятися, передражнюватися. Могли б розмовляти, нехай навіть про дурниці. Він міг би бути тут, але його немає.

Усе так просто.

Так безнадійно.

Троє самотніх дівчат вдивляються в ніч.

Ніколи не знати, яку роль відіграють у нашому житті інші люди, хто приймає рішення, хто смикає за мотузки. Хочеться вірити, що ми самі, а потім з’ясовується, що весь час це був хтось інший.

Ця історія могла би початися й тут, п’ятого жовтня, у п’ятницю. Того дня на останньому уроці відбувалося жеребкування кімнат, бо в понеділок весь 2-Б виїздив на омріяну, давно очікувану «зелену школу» до Кракова й Закопаного. Класна керівничка, завжди така метка, вирішила, що нічого класу не нав’язуватиме, проте водночас позбавила всіх вибору. Кожен тягнув жеребок, із ким ділитиме кімнату. Жеребкування вийшло дебільним, бо всі були незадоволеними. Але вчителька, звісно, умила руки. Вона не винна, що всі так дібралися.

Агата першою витягла кімнату номер десять. Сіла за партою в очікуванні решти. Коли після кількох людей, які її не стосувалися, десятку витягла Клаудія, Агата лише важко зітхнула. Клаудія глянула на класну:

— Пані вчителько, можна, я спробую ще раз?.. — несміливо запитала вона.

Але та лише заперечно похитала головою. Засади однакові для всіх. І вона їх не змінюватиме. Нема дурних! Якщо вона зробить виняток для Клаудії, відразу весь її хитромудрий план зійде нанівець, усі хотітимуть щось змінити, оселитися із другом, подружкою, комусь спаде на думку доставити зайве ліжко в кімнату. Вона це передбачала. Варто лише раз поступитися й доведеться робити це постійно. Її учні знали, на що можна розраховувати, а на що ні.

За цим крилося ще одне: учні, які недолюблюють одне одного, не влаштовуватимуть у кімнатах посиденьок, коли сама вона смачно спатиме, і відповідно не примушуватимуть її стежити за ними цілу ніч. Розчаровані своїм оточенням, усі чемненько підуть спатки о десятій. Їм і на думку не спаде дуріти, намагатися вилізти у вікно чи навмисне щось підлаштувати. От у чому полягав цей підступний і, слід визнати, доволі дієвий план.

Клаудія продовжувала благально дивитися на вчительку, і тій зробилося трохи шкода дівчини. Вона знала Агату й сама була б не рада опинитися з нею в одній кімнаті. Але все вирішив випадок. Хіба вона може з ним позмагатися? Клаудії навіть майнуло, чи не відмовитися від поїздки, хоча вона так довго збирала на це гроші, кілька людей спричинилися до того, щоб вона могла поїхати до Закопаного. І що? Тепер отак їм подякувати? Образитися лише через те, що вона ненавидить Агату? Клаудія у відчаї сіла за парту. А коли до них приєдналася ще й Зося, її нехіть лише зросла.

Зося витягла свій жеребок зі словами:

— О ні, нізащо!

Вона теж глянула на класну керівничку, і хоча та завжди ставилася до Зосі поблажливо, то цього разу відповіддю було заперечне хитання головою й стиснуті вуста. Жодних винятків. Засади однакові для всіх. Може, якби це не відбувалося в присутності всього класу, їй вдалося б якось уникнути товариства Клаудії й Агати, але тепер, після невдалого жеребкування, проблема стосувалася кожного. Тож Зося сіла за парту, намагаючись поводитися максимально гідно. Краєм ока позирнула на дівчат. Агата втупилася у вікно. Щодо неї, то вона ладна була оселитися в кімнаті з бенгальським тигром, дівчина настільки всіх зневажала, що їй було начхати на всіх сусідів, які їй дісталися. Клаудія таки добряче розлютилася. Вона втупилася в парту, зціпивши вуста, гойдала ногою, удаючи байдужість. Але актриса з неї була кепська. Вона будь-що силкувалася приховати роздратування.

«Ну, чому вчителі завжди намагаються зіпсувати учням будь-яку радість? Нащо їм це? Невже вони ніколи не були молодими? Прикриваються вихованням, а насправді радіють, коли їм вдасться когось принизити», — такої думки була переважна більшість учнів, які виходили тієї п’ятниці зі школи. Екскурсія, така класна річ, а все-таки нею не натішишся.