Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

Вони нарешті зустрічаються під час великої перерви.

— Я скрізь тебе шукав! — каже він, і Зося вже беззастережно вірить йому.

— Справді? — вдає вона подив.

— Розумієш, я хотів тебе про дещо запитати.

— Про що саме? — задля годиться питає Зося.

— Ти вчишся в одному класі з Агатою?

— З якою Агатою? — і вона зовсім не вдає, наче не розуміє, бо в цю мить Зося справді не знає жодної Агати.

— Ну, ти ж із 2-Б?

— Так.

— Здається, у твоему класі є Агата. Та, що весь час у чорному.

— А-а-а, так…

— Ти можеш мене з нею познайомити? — видушує він, і помітно, що це зізнання приносить йому полегшу.

Першої миті Зося машинально роззирається коридором. Вона завжди робить те, про що її прохають. Але раптом до неї доходить, що саме сказав Патрик. Серце зупиняється на якусь секунду, а тіло пронизує холод. Спершу хоче сказати: «Ні!» Але Зося не здатна вимовити жодного слова. Найважливіше для неї зараз — не розплакатися. О ні, вона не подарує йому такої втіхи! Не сьогодні, та й узагалі ніколи. Тож дівчина лише роблено посміхається.

— Звичайно. Коли захочеш! — обіцяє вона, водночас присягаючись собі, що ніколи нічого для цього не зробить.

На щастя, Патрик не каже «зараз», і вона може сама обрати відповідний момент. А він? Задоволений, може, навіть щасливий? Привітно посміхається. Посміхається до неї.

Зося стоїть, мов їй заціпило. В очах потемніло, у голові паморочиться. І хоча в цьому немає її провини, вона соромиться. Їй соромно перед собою, що так легко дала себе ошукати. Та чи йдеться про обман? Вони ж узагалі не говорили про неї. Увесь час розмовляли про сторонні речі: школу, театр, книжки. Їм так приємно гомонілося, авжеж, але ж ніхто нікому нічого не обіцяв. Вона все вигадала сама, це було лише її бажання, яке раптом матеріалізувалося. Хто ж завинив? Лише вона. У неї в цьому великий досвід. Таке з нею відбувається постійно.

Зося йде коридором, мов задерев’яніла, мов закута в обладунки. Іде до свого класу. Навіть не знає, який зараз урок, зрештою, яка різниця. Якби вона була сміливішою, то пішла би геть зі школи і йшла, ішла вперед, світ за очі. Та вона цього не зробить, принаймні не тепер. Перед собою бачить спину Агати. Ну, чому саме її? Поспішає за нею й підходить до кабінету біології. Там уже сидять її однокласники. Зося відвертається від них і дивиться у вікно. Що вона там бачить? Зося й сама не знає. Вона нізащо не наважилася би глянути нікому в очі, бо кожен відразу зрозумів би її розчарування, сором, якого їй не позбутися довіку.

А тоді вона отримує першу в житті одиницю, і клас вітає це шаленими оплесками, а вчителька — подивом. Мабуть, на перерві це обговорюватиме вся учительська. Та Зосі начхати. Навіть розмови з батьками вона не боїться. Може, узагалі їм не казати? Зі школи дівчина виходить якась інша й чудово це усвідомлює. Вона ще не розуміє, у чому полягає ця зміна, невтямки їй, що ляпас, завданий незумисне тим, кого вона так необачно покохала, схожий на те, як недосвідченого плавця штовхають у воду. І тепер він або навчиться плавати, або потоне.

Коли за два тижні Патрик нарешті заговорить до неї в коридорі й запитає про Агату, Зося, не змигнувши оком, дуже природно скаже давно заплановане:

— Вона сказала, що вже має молодшого братика.

Ото й усе.

Він засмучений, і її це зовсім не тішить. Навіть стає трохи шкода, що вона так його обламала. Та зрештою, задоволення від першої в житті помсти перемагає, і Зося насолоджується цим із цікавістю новачка.

За три тижні у вересні відбувається найважливіша шкільна дискотека, поєднана з посвятою в першокласники. Кожен клас готував коротку програму, а третьокласники знущалися з наймолодших. Позаяк рік тому жертвою були вони, усім кортіло дізнатися, що ж вигадає третій клас. І це й стало родзинкою вечора. Дискотека, діджей, стіл, підготований першокласниками — усе це було кволим додатком до посміховиська, яке влаштовували першачкам третьокласники.

Цьогорічної посвяти всі побоювалися. Ішлося про те, щоб налякати салаг якомога дужче. Другі класи розповідали про це зі знанням справи, змальовуючи жахливі, мало не пекельні муки, які очікують їхніх молодших товаришів, і страхаючи їх більше, ніж потрібно. Забава мала бути суперова, шкода, що з батьками й учителями, але то дрібниці.

Завданням старост було отримання письмової згоди кількох батьків із кожного класу на те, щоб вони прийшли й стежили за порядком під час урочистості. Формальність, але без цього не обійдешся. Відсутність підписаних заяв означала заборону участі в забаві. Згоду треба було принести до канцелярії щонайпізніше за два дні до вечора, тобто в середу.