Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Патрик Куява! — погукав хтось іззаду. Хлопчина підхопився. Устиг ще кинути:

— Тримай за мене кулаки, я зараз повернуся! — і побіг, а вона дивилася йому навздогін, трохи здивована, що її перестало трусити. Занадто перейнявшись тим, чого йому від неї було треба, вона більше не думала про свій мандраж, не підсичувала страху перед сценою. Зося підвелась і підійшла до залу, де відбувалося прослуховування. Проте звідти не долинав жоден звук. Двері були щільно зачинені.

«Патрик Куява! Патрик Куява! — подумки повторювала Зося. — Патрик Куява! Гарно!»

По той бік вулиці Агата помічає якесь пожвавлення. Із таємничого будинку навпроти виходять чоловіки в робочому одязі й виносять на вулицю, до здоровенного контейнера для сміття, різний непотріб: якісь меблі, старі лампи, килими, папери, будівельний мотлох. Робітники веселі, галасливі, й Агаті це зовсім не до вподоби. Де й поділася атмосфера її трилера. Відремонтований будинок відлякає всіх духів. Морок і таємниці не люблять фарби, великих вікон і нових меблів.

Агата невдоволено хитає головою, відчиняє хвіртку біля будинку Гібона й намагається пригадати, коли востаннє бачила цей сон. Два, чи, може, три дні тому? У ньому вона стояла біля величезного дзеркала, останній погляд, перш ніж вийти до школи, пригадує також, що тримала на плечі рюкзак. Але її відображення рюкзака не мало. Це відображення не було нею! То була білява дівчина зі сновидінь. Дивилася байдуже, наче пронизуючи її поглядом, трохи знуджено, бо здавалося, давно хотіла піти собі геть.

Агата теж хоче піти, та останньої миті помічає раму дзеркала, зроблену із блискучого сріблястого металу, у якому відбивається її спотворена фігура. Так, саме це їй і снилося!

Раптом на фасаді будинку щось зблискує, наче зайчик, випущений дитячим люстерком. Агата озирнулася й завмерла. Робітники виносять до контейнера дзеркало з її сну. На мить Агата відчуває, як її серце мовби зупиняється, а потім, сама не усвідомлюючи, що робить, вона відчиняє хвіртку, виходить на вулицю й зупиняється поруч саме тоді, коли дзеркало от-от має опинитися в контейнері.

— Доброго дня, а це дзеркало ви теж викидаєте? — рішуче запитує вона.

— Та начебто… — відповідає один із чоловіків. — За два пива може бути твоїм.

— Тоді відкладіть його вбік! — не замислюючись каже Агата.

Проте на вулиці їй дещо спадає на думку.

— А ви могли би перенести його на той бік?

— Можемо, чому б і ні, — підхоплюють дзеркало й переносять на Агатин бік.

За кілька хвилин свічадо стоїть у її кімнаті. Робітники зацікавлено роззираються помешканням, отримують десять злотих і виходять, цілком задоволені. Лише тепер Агата придивляється до дзеркала. Воно старе, потьмяніле, рама запилюжена. Агаті не стає відваги зазирнути в нього. Зупиняється поруч і чекає. А дзеркало прикидається звичайною річчю, роздивляється кімнату, визирає у вікно і, мабуть, роздумує, що воно тут робить. Скоса поглядає на Агату, яка не сміє відповісти йому тим самим і аж холоне від думки, що їй доведеться залишитися з ним наодинці вночі. Бо в неї немає жодного сумніву, що дзеркало живе й приховує таємницю дівчини, і що саме вона, Агата, зможе розплутати цю таємницю.

Патрик виходить із зали за якісь п’ятнадцять хвилин. Чверть години, які здаються Зосі вічністю. Хлопець посміхається, очі ледь затуманені, а на чолі видніють дрібні краплинки поту. Зося все відразу помічає, усміхається, а він прямує просто до неї!

— От і все! — каже, хоча Зося ладна заприсягтися, що він не боявся жодної миті. Дивлячись на нього, вона знову забуває про своє хвилювання.

«Папкін я, північний лев, славний ротмістр, кавалер», — подумки повторює дівчина. Зараз її викличуть, але вона якимсь дивом перестала судомно чіплятися за думку про театр. У цю хвилину він більше не видається їй найважливішим. Патрик бере її за руку й каже, дивлячись просто в очі:

— Дивися на них. Покажи, чого ти варта. Бався словами. Ти найкраща!

«Звідки він про все це знає?» — майнуло дівчині. Але вона ні про що не питає, бо саме лунає її прізвище, і Патрик легенько підштовхує Зосю до дверей.

Далі все відбувається мов у кіно, яке хтось прокручує в прискореному темпі. Зося декламує свої уривки, один за одним і відчуває, що вона їм подобається. Члени комісії усміхаються, і це додає таких потрібних акторові сил! Це вона, захоплена публіка, дарує мужність робити всі ці речі, які так бентежать інших. Зося хвацько декламує монолог Папкіна. Останні слова потопають в оплесках. Їй хочеться плакати від щастя. От тільки причина сліз геть інша, ніж могло би здаватися.