Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Я боюся, — сказала вона до себе. — Мені страшно.

Коли ноги хлопчика торкнулися землі, він опинився якраз навпроти зруйнованого будинку, звідки його підхопив вітер. Петрусь підняв голову й щосили вигукнув:

— Вітре! Бачиш цей будинок, він стоїть зовсім поруч і має червону черепицю? Можеш тут оселитися, коли захочеш. Вікно моєї кімнати завжди буде відчиненим! Дякую! — і помахав Вітрові, який шугонув геть із прощальним шелестінням:

— Знову лечу, знову мчу, нині тут, а завтра там… Знову біжу, мчу в далечінь, вночі й удень…

— Ти тут? — змовницьки прошепотів Петрусь, зазираючи до кишені.

— Так, — тихенько відповіло Прагнення.

— Ми в безпеці. Тепер треба тільки знайти дорогу додому, — сказав хлопчик і роззирнувся довкола. У голові вирували кольори, побачені в саду. Малий був такий приголомшений, що не помітив стежки, яка раптом вигулькнула між чагарників.

— Я бачу! Чуєш?! — вигукнув він. — Бачу кольори! Небо більше не сіре! Трава не сіра!

— Теж мені новина! — зверхньо промимрило Прагнення, а Петрусь побачив Квіткову Пані, що виходила зі зруйнованого дому.

— Люба пані! — підбіг він до неї. — Я бачу кольори!

— Я дуже рада.

— І я повертаюся додому!

— Сам? — запитально глянула на нього жінка.

— У мене є дещо в кишені, але будь ласка, не кажіть нікому!

— Добре.

— А тепер мені треба йти, батьки напевне вже скрізь мене шукають. Може, я ще й до школи встигну?

— Прощавай, Петрусю! — мовила Квіткова Пані й простягнула йому розквітлу айстру.

— Я влаштую йому ліжечко в коробці з-під взуття. Як гадаєте, йому буде там зручно?

— Мабуть, що так.

— Що? У коробці з-під взуття? — запротестувало Прагнення. — Іще чого! Там мені буде занадто тісно! Я хочу спати на подушці! І бачити краєвид за вікном.

— Добре, добре, щось та придумаємо! — усміхнувся Петрусь.

Примхи Прагнення йому аж ніяк не заважали.

Хлопчик помахав на прощання Квітковій Пані й рушив до дірки в паркані. Зупинився на хвильку, щоб пошукати на стежці камінці й покласти собі до кишені, але знаєте, що? Вони більше не були йому потрібні.

Агата зітхнула й закрила книжку.

— Коли ти розплющиш очі, то, мабуть, побачиш одну з нас трьох. Або Зоську, або Клаудію, або мене. Ти чула наші голоси, але нічого про нас не знаєш. Зоська відмінниця.

Клаудія чудово співає, а я живу тут навпроти. Ми твої нові подруги, живемо в Анині. Ти його ще не бачила. У нас тут такі кумедні пронумеровані вулиці, зовсім, як у Нью-Йорку. Дім Клаудії на 4-й, а мій і твій — на 6-й. А всіх їх разом дванадцять.