Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— Мене це трохи лякає. Нині ж моя черга.

Зося з острахом увійшла до Магдиної кімнати. Глянула на обличчя дівчини й побачила на ньому очікування, хоча може, їй це лише здалося.

— Привіт! — невпевнено проказала вона.

Магдина долоня піднялася на знак привітання.

— Я й не уявляла, що це буде саме так! Мені трохи лячно, розумієш?

Магда зробила жест, який Зоська зрозуміла як «не переймайся».

— Тремчу, неначе в мене прем’єра. Зуби цокотять. Ти справді жива! Я тут дурниці верзу, адже ти жила весь час. Просто раніше все було по-іншому. Чесно, це неймовірно! Я навіть не знаю, що сказати! Гаразд, спершу робота. Ось черговий уривок із казки:

Коли Петрусь подумав про маму й про те, що вона неодмінно знайшла би, що порадити й вигадала спосіб, як порятувати Прагнення, на думку йому дещо спало. Він заходився відривати клаптики хмаринки й запихати їх по кишенях.

— Що ти робиш? Боляче! — зойкнуло Прагнення.

— Цить! Мовчи!

— Але що ти робиш? — прошепотіло воно йому просто на вухо.

— Хочу тебе заховати. Щойно Вітер поставить мене на землю, заберу тебе додому. Хоча я не певен, що знайду стежку, — пояснював хлопчик, запихаючи останні клаптики хмарки до кишені. — Та, може, мені якось вдасться?

— Ти і я?! Разом? Додому?..

— Може, ти хочеш залишитися? — запитав Петрусь. Він трохи перелякався, що Прагнення вирішить не повертатися на землю, бо йому сподобалося бути хмаринкою.

— Я… Навіть не знаю, що й казати…

Вітер поволі вщухав, і Петрусь із Прагненням у кишенях повільно спадали на землю. Хлопчик напружував зір, щоб знайти своє місто, вулиці й будинок, а знайшовши, не зводив з нього очей. Прагнення мовчало. Тепер командував Петрусь. Із кожною хвилиною місто, вулиця й дім ставали дедалі ближчими, і Петрусь бачив їх чимраз виразніше. Не промовляючи ні слова, бо він не міг відшукати потрібних, хлопчик вдивлявся в синь річки, зелень лісів і лук, червоні дахи й сірі нитки вулиць. І відчув, як у його серці спалахнув крихітний гарячий пломінчик.

— От цікаво, коли ти вже по-справжньому прокинешся, чи пам’ятатимеш усе, що відбувалося раніше? Колишню школу, колишній дім, людей, яких знала тоді. І чи пам’ятатимеш, що тут діялося, що ми тобі читали і як ставили тобі музику. А може, ти прокинешся й подумаєш, що все це сон, бо ти не знаєш ані цієї кімнати, ані краєвиду за вікном, а якщо побачиш котрусь із нас, то не знатимеш, кого саме, бо ти ж нас не знаєш. Можна сказати, що ти народишся вдруге. Може, ти вчитимешся в нашій школі? Агата сидить сама, ти могла б сидіти з нею. Вона здається різкуватою, але взагалі класна. Тобто, вона справді різкувата, але не із друзями. Клаудія цікавиться модою і має хлопця, Марціна. Добре було б, якби ти прийшла до нашого класу! — Зося підійшла до ліжка й потиснула Магдину долоню. — Прокидайся, ми на тебе чекаємо!

Агата й Клаудія стояли біля хвіртки й нетерпляче очікували Зосиного повернення.

— І що? І як? Вона щось сказала?

— Ні.

Зоська була бліда, тремтіла й насилу поверталася до тями.

— Лише тепер я починаю це розуміти, — схвильовано говорила вона. — Вона справді весь час там була. Я дивилася на неї, як на річ. На таку собі велику ляльку. Читала їй, бо мусила, але не вірила, що вона справді там є. Тобто всередині.

— Як це? — насупилася Агата, нічого не зрозумівши.

— Не знаю. Якось це для мене занадто складне.

Агата обійняла її й повела до себе додому. Клаудія зробила чай, а Зоська, усе ще тремтячи, безладно розповідала про своє сьогоднішнє читання.

— Залишився останній уривок, — сказала вона, хухаючи в долоні, а її тіло струшував дрож. — Завтра якраз закінчиш.

— Не панікуй. Це лише казка скінчиться. А найцікавіше попереду, у справжньому житті.

Зоська не панікувала. Вона не боялася, та водночас ця ситуація її страшенно лякала. Крім того, дівчина соромилася власних почуттів і того, що не може їх опанувати. Те, що вона перелякалася Магди, яка поступово опритомнювала, було їй незрозумілим, але це був факт.

Повернувшись додому, Зося не розпакувала рюкзак і не зробила уроки, прилягла на ліжку й невдовзі, втомлена, заснула.

Коли за дві години вона прокинулася й спустилася на кухню, батьки саме вечеряли. Зося була переконана, що нічого не змінилося: зайняті обговоренням цікавих медичних випадків, вони навіть не помітять її присутності. Але батько не лише урвав розмову, він ще й подивився на доньку й промовив щось незвичайне:

— А от і наша зірка!

У Зосиному серці щось затріпотіло. Чи то радість, чи то неспокій.