Малгожата Гутовська-Адамчик - Дівчата з 13-ї вулиці

— У чому справа? — запитав навпростець.

— Ні в чому.

— Що ти виробляєш? Ти ж нічого не написала. Це гол у твої ж ворота.

— То й що? — знизала плечима Агата.

— Схаменися, я ж знаю, на що ти здатна. Ти найкраща в класі, заслуговуєш на шістку.

— Чхати я хотіла.

— Та ну, невже? А може, ти щось мені скажеш? Ми ж були друзями.

Агата дивилася кудись убік, не в змозі видушити бодай слово.

— Що трапилося? — повторив Марек, але вона лише стиснула вуста. Похнюпила голову, ладна розплакатися. Але намагалася бути рішучою.

Мабуть, йому це набридло, бо він раптом заговорив учительським тоном.

— Я не дозволю викидати коники на своїх уроках. Ти єдина людина, з якою можна поговорити. Поводься по-дорослому, гаразд?

Агата кивнула, але продовжувала уникати його погляду. Вона ще не знала, як їй поводитися. Боялася виказати почуття, яке для неї самої стало несподіванкою.

— Я закохався, — промовив він, наче то була якась дурниця.

До Клаудії ніяк не доходило значення його слів.

— Що таке? — спитала вона, зморщивши носа.

— Я закохався, — повторив він.

Вигляд у нього був дуже серйозний.

— У кого? — вона ледь не розреготалася.

— Ти її не знаєш, — похмуро пробурмотів Давид.

Клаудія бачила, що йому важко йде ця розмова, але нічого не розуміла. Усе це виглядало якось дивно. Клаудія, яка постійно повторювала Давидові, щоб хлопець до неї не звикав, бо він аж ніяк не той, про кого вона мріє, раптом відчула ревнощі! І до кого?! Ні, це якась дурка, та пішов він подалі, таких, як він, у неї може бути гать гати!

— Даси собі раду? — запитав він, наче Клаудія була малою дитиною.

Вона лише стенула плечима. Давид погладив її по голові, але вона сахнулася.

— То я побіг. Бувай.

Ступив кілька кроків до дверей і зупинився, ніби чогось чекав. Клаудія не дивилася в його бік, їй хотілося, щоб він пішов, залишив її саму. За мить двері захряснулися, і Давид назавжди зник з її життя.

Принаймні так їй здавалося.

«Точнісінько як у „Моді на успіх“!» — подумала вона й машинально простягнула руку до пульта. На екрані щось зблиснуло, замиготіло, майнуло й зникло.

«Хоч би ти не зламався!» — благала вона подумки, але телевізор не реагував на її намагання дужче тиснути на кнопки або потрусити пультом чи гепнути по стінці.

Він поламався.

— От чорт! Ще й це! — гримнула Клаудія.

Життя без телевізора не вкладалося в її уяву. Як це? Вона не дізнається, що діється в серіалі про Мостов’яків? Не стежитиме за героями «Клану»? Залишиться без детективів? Варто було про таке подумати — і вона аж нетямилася. Спересердя Клаудія навіть заходилася прибирати, але її все дратувало, особливо уроки, на яких вона не могла зосередитися. Дівчина відчувала страшенну порожнечу. Порожнечу й тишу.

Якби не це, вони б сиділи зараз із Давидом, цілувалися або й ні, дивилися телевізор і коментували побачене. Але вона була сама. І неймовірно самотня.

Клаудія сіла на дивані й зітхнула. Встала. Знову сіла. Чухала голову, роздумуючи, що робити в цій ситуації. Нового телека мати не купить, про це відразу можна забути. Ходити щодня до когось у гості Клаудії не хотілося. Досі в складних ситуаціях поруч завжди був Давид, тепер рішення доведеться приймати самій.

— Клятий мотлох! — лайнулася вона.

Удома було так тихо, що Клаудія чула все, що діється в сусідів. Припала вухом до стіни і, вловивши якісь уривки сварки, здогадалася про решту.

Перед нею був довгий, дуже довгий самотній вечір.

Жовтнева ніч поглинає верхів’я сосен і спливає долу, на дахи будинків і садки. А там повільно розтікається, гусне й застигає в очікуванні світанку.

Клаудія сидить на дивані, втупившись у темний екран телевізора. Очі в неї затуманені, погляд відсутній. Думки кружляють довкола Давида й усього, що сталося. Вона не може збагнути, як той, хто не був у її житті кимсь важливим, міг так зіпсувати їй настрій!

«Я закохався!» — оце-то так! Їй він такого ніколи не казав. А чому? Цікаво, що це за дівуля? Певне, якась лялечка з ліцею, яка не підпускатиме його до себе з півроку. Вони люблять таких мімоз. «Не хочу, боюся». Так йому й треба! Нехай трохи постраждає. А взагалі — який же він негідник!

«Я закохався!» — звісно, ніхто його не триматиме. Але якщо повернеться, коли скімлитиме, мовляв, помилився, не те виявилося, нехай усе знову буде, як колись, або запропонує їй зустрічатися, нехай не розраховує, що вона кинеться йому в обійми.

«Я закохався!» — та як він міг?!

Електричка до Отвоцька повільно рушає зі станції Вавер. Клаудія схоплюється з місця, їй здається, що це есемеска, та це лише потяг проїхав. Пронизлива, незнана досі тиша гуде їй у вухах. Сусіди знову сваряться. Що робити ще стільки годин?