Микола Зарудний - На білому світі

— Я думала, що ти не прийдеш…

— Ти напишеш мені, Наташо?

— Так…

«Громадяни пасажири, до відходу поїзда номер…» — хриплять репродуктори…

— Я тебе люблю. Я тебе всюди знайду, Наташо…

З купе вийшла Ольга Аркадіївна:

— Здрастуйте, Платоне.

— Добрий день.

«Чого вона вийшла?» — думає хлопець.

— Наташо…

«Громадяни пасажири, по-оїзд но-омер…»

— Платоне, іди…

— Не любиш? — Платон нахилився до обличчя Наталки.

«Громадяни пасажир-ри, по-о-оїзд…» Свисток.

— Платоне, ти дуже хороший… я… Так усе погано у нас з тобою…

Чах-чах, ч-чу-чу…

— Платоне, ви не встигнете! — крикнула Ольга Аркадіївна.

Наташа провела Платона в тамбур, він поцілував її і вискочив з вагона… О люди, навіщо ви повигадували поїзди, які забирають коханих?

*

У школах розпочалися заняття, а Васька нема. Незабаром Гайворон отримав листа:

«Здрастуй, Платоне! Пише тобі твій брат Василь. Повідомляю, що я більше не приїду. Коли я приїхав, то наша сестра Галя плакала і ще плаче. Вона рубала дрова і поранила собі ногу. І вона боїться сама ночувати в хаті, а зі мною їй веселіше, і ми будемо жити вдвох. Я буду вчитися на п'ятірки і на четвірки, а трійку хіба що схоплю з російської мови, бо не знаю, де пишеться м'який знак, а де не пишеться. Їсти у нас є що, дядько Ничипір намолов борошна і нам приніс. Юхим купив нову гармошку. А так усе по-старому. Ти за нас не журися, а живи. Привітів тобі ніхто не передавав, бо я нікому не казав, що пишу тобі. А ти передай привіт усім хлопцям з нашого двору, а найбільший — Льоні з дев'ятої квартири і тьоті Дусі. Скажи їй, що то я розбив синю чашку, щоб вона знала хто. У школі скажи, що Василь Гайворон зостався в селі, бо таке положеніє.

Цілую тебе, Твій рідний брат Василь»

Перший сніг. Може, мільйони років тому, ще коли замість Сосонки росли дрімучі ліси або океанські хвилі гойдались під безмежністю галактик, вперше випав він у цих місцях. А може, сніги і заметілі приносили на своїх горбах льодовики… Хоч би як там, а світ влаштовано прекрасно,— в цьому абсолютно переконані громадяни села Сосонки, починаючи від тих, які вже можуть бодай рачкувати, до тих, хто ще не соромиться ковзати з гори на портфелі, на клепці з діжки, в старих ночвах або просто стати на подвір'ї чи на вулиці і горланити:

— Сні-і-іг! Сні-і-іг!

Васько летить з гори на якійсь старій затулі, аж вітер свистить у вухах. А за ним ціле військо, рожевощоке, трошки зашмаркане.

— Сні-і-іг!

— З дороги-и! З дороги-и!

Васько налітає на якогось чоловіка, ледве не збивши його з ніг, перекидається і винувато дивиться спідлоба на чорнобороде обличчя Полікарпа Чугая. «Зараз уб'є», — думає хлопчик, готуючись прийняти смертну кару. А щоб умерти по-геройськи, він, про всяк випадок, кричить страшному чоловікові:

— Вовкулака!

Чорнобородий нахиляється, піднімає Васька із землі, обтрушує з пальтечка сніг і мовчить. Васько бачить його очі, і вони не здаються страшними. Вони сумні.

Полікарп Чугай мовчки йде під гору, згорбившись, немов несе на собі важкий тягар.

— Вовкулака!

— Вовкулака! — дружно підхоплює військо бойовий клич свого отамана.

— Тихо, ви! — прикладає Васько пальця до рота.

Йому раптом стає жалко цього бородатого чоловіка, якого ніхто не любить у селі. Його бояться, ним лякають малих дітей.

Васько аж на горі доганяє Полікарпа Чугая:

— Я… не буду більше, дядьку…

На хлопчика дивляться сумні очі:

— Будеш…

Чугай проходить біля кооперації, біля контори, скрізь люди — і ніхто не вітається з ним. Ні, он якась дівчина підбігла. То Степка — впізнає Васько.

— Чого ти не поснідав, тату? — поспішаючи за батьком, питає вона.

— Та-а,— махає рукою Полікарп.

— Де ти був?

— Гній вивозив…

— Здрастуй, Степко.

— Добридень! — Це не йому, а дочці. А колись вітались.

Відвертаються люди: іде Полікарп Проклятий… А колись…

Красива жінка була в Полікарпа Чугая. Привіз він її десь аж із Кубані, як з фронту вернувся.

— Оце, мамо, жінку вам у хату привіз і доньку,— сказав старій матері, знайомлячи з вродливою, вогнеокою Мартою.

— Слава богу,— промовила мати.

Уже потім стара Чугаїха розказала сусідам, що познайомився її син з Мартою на Кубані, як у шпиталі лежав. Вона там сестрою милосердною була. А як Полікарп з війни прийшов, то слово здержав, приїхав та й забрав її, уже з дитиною. Полікарп такий, як що скаже, то не поступиться…

Не могла нахвалитися Чугаїха своєю невісткою: