Микола Зарудний - На білому світі

— Не знаю, як там у нього з роботою…

— То передайте, щоб чекав, а я піду… Скажете, Степка Чугай приїхала.— Дівчина одягається.

— То що вирішили, буде молоко? — питає Єрофей Пименович.

— Якщо корму не дасте, то ви, дядьку, хоч ті дійки повідривайте,— нічого не надоїте.

— А як же у вашому колгоспі з кормами?

— Та поки що є, а далі побачимо… Хай Коляда думає, на те він і голова.

Степка у дворі зупиняється і бачить майже на кожному балконі Васькових розмальованих півників…

*

…Так ось цей таємничий світ: довжелезний паркан, сіра будка і великі залізні ворота.

Біля дверей сидить високий, злющий чоловік у синьому френчі.

— Тобі куди? — перепиняє він Степку.

— Сюди…

— Масовки не будуть набирати.

— Як хочуть,— знизує дівчина плечима,— мені треба до якогось начальника.

— Що, сценарій написала? — допитується синій френч.

— Нічого я не писала, ви мене до начальника пропустіть.

Синій френч кудись дзвонить, і нарешті Степці виписують перепустку.

Вона зайшла у двері, що крутилися та пропускали тільки по одному чоловіку, і опинилась біля роздягальні. Віддала пальто і пішла на другий поверх, а там коридором, коридором… Людей було багато, одні стояли і про щось голосно розмовляли, інші лаялись, мало не хапали один одного за барки. Дзвонили телефони, снували якісь нафарбовані дівчатка в штанах з сигаретами в зубах. Потім Степка бачила солдатів з автоматами, дядьків у широких полотняних сорочках…

Довгий коридор привів її у величезний зал. Яскраво світили прожектори, якісь люди заглядали в апарат, що стояв на рейках. Осторонь сиділи загримировані артисти. Вона бачила, як одному приклеїли вуса, а високій худій дівчині приплели косу. Була стрижена, цибата, з великим ротом, сиділа, курила сигарету і раптом змінювалась на Степчиних очах. Причепили їй косу, витерли фарбу на губах — і дівчина стала іншою… Та яка ж соромлива, а ходить, мов пава…

— Зйомка! — загриміло в залі.

Степці дуже захотілось побачити, що ж відбуватиметься в хаті, власне, не в хаті, а між трьох стін, які звели в залі,— і вона ступила до них.

— Мотор! — почула дівчина, а потім: — Відставить! Що за сторонні люди на майданчику? Буде тут коли-небудь порядок чи ні?

До Степки підійшов високий, блідий хлопець:

— Дєвочка, не заважай, тут створюється…

Степка не дослухала, що тут створюється, і пішла шукати потрібного їй начальника…

Начальник обірвав розмову з трьома чоловіками, які сиділи біля столу, уважно вислухав Степку, всміхнувся і замислився. Ті троє, що сиділи поруч, тихо перемовлялись. Степка чула, але не могла зрозуміти, про що вони говорять.

— Лінії прекрасні…

— Матеріал — будь здоров.

Степка оглянулась, та не побачила ні ліній, ні матеріалу.

Начальник мовчав. Напевне, обдумував, яку роль вибрати для гості.

— На жаль,— нарешті промовив він,— ми нічим не можемо вам допомогти… Щоб стати актрисою, треба дуже багато вчитись, а у вас тільки вісім класів. А доярки теж потрібні, у нас будь-яка праця почесна…

— Я знаю, нам учора на нараді говорили…

— Дівчино добра,— почула Степка і оглянулась: у самому кутку, біля великого годинника, сидів гарний чорнявий чоловік. З милою усмішкою, повільно, він підносив цигарку до рота і випускав кільця диму.

— Що? — запитала Степка.

Чоловік підвівся, — був високий, з крупними рисами обличчя і сподобався Степці. Зараз він переконає цього начальника, і її приймуть.

— Дівчино добра, — повторив, — навіщо вам іти в оці артистки? Ви навіть не підозрюєте, що ви — найбільша артистка світу тому, що ви… не артистка, а доярка… Зрештою,— звернувся він до всіх,— кожна людина є артист, бо за своє життя зіграє стільки ролей, що ніякому артистові і не снилось… Але якщо ви хочете стати артисткою, то ви нею станете! Зичу вам успіху, їдьте додому, кланяйтесь своєму татові, мамі, усім добрим людям і робіть своє діло.

Степка так і не зрозуміла, що порадив їй цей добрий чоловік, але була дуже вдячна йому: він назвав її артисткою і так красиво говорив.

Усі, хто був у цій кімнаті, підвелися, усміхаючись, потисли їй руку, а чорнявий провів до дверей.

— Ви ніколи не думайте, що ви маленька,— порадив,— ви — велика людина і прекрасна людина.

— Спасибі,— промовила Степка.

Вона йшла алеєю, обсадженою деревами, повз великий задумливий сад. Який гарний цей сад! Мабуть, дуже добра людина посадила його… На душі у Степки було сумно: прийшла, залишила свою мрію тут і пішла…