У кооперації повно людей. Розступаються, мовчки дають дорогу. Полікарп підходить до прилавка, роздивляється. Що б його купити Степці?
— Скільки треба дати за цього годинника? — питає він.
— Та це не для вас. Це золотий,— говорить продавець.
— А мені й треба золотого.
— Та це для жінок… Одного привезла, то вже два роки лежить.
— Покажіть.
Полікарп бере малесенького годинничка. Він, як горошинка, на долоні. Десятки голів повертаються до Чугая.
— Цокає,— каже Полікарп.— Скільки ж за нього?
— Сто тридцять.
— Ого!
— Хай бог милує й боронить, за рік не заробиш у нас.
— Шиферу можна на всю хату купити…
— Я краще лісапета купив би…
— Телевізор, ото штука. Лежиш на печі, а воно тобі показує, а воно показує… Одним словом, техніка…
Полікарп віддає годинничка і виходить з крамниці. Якби ж то гроші! Двадцять карбованців не хватає…
— З сніжком тебе, Полікарпе! — погойдується на своїх довгих ногах Михей.
— Спасибі.
— Як жизня? — Кожухар зупиняється. А чого це він має обходити Полікарпа? Такий случай був у чоловіка. Горе. Якби його Ганна втекла років тридцять назад, то Михей, може б, усе село спалив…
— Та нічого… Чи не позичили б ви мені, Михею, карбованців з двадцять. Степка іменинниця, то хотів купити одну штуку…
— Ти знаєш, нема. Ото, як їздив на таксі, то ще й досі видихаю. Ось маю кабанця, так на пудів шість, заколю, тоді розбагатію, а зараз. Хоча почекай. У Ничипора є… Є в Ничипора.
— Не позичить мені ніхто.
— Ти ж не серед вовків живеш, слава богу.— Михей іде з Полікарпом до Ничипорової хати.— Я зараз.
Чугай стоїть біля воріт, немов чекає вироку.
— Дядьку Полікарпе,— гукає з порога Юхим,— заходьте.
Вперше його закликали до хати. Полікарп ще на подвір'ї скидає шапку і заходить.
Марія змахнула зі стільця невидимий пил:
— Сідайте.
— Грошей можна позичити, — каже Ничипір,— дай-но, Марусю. Таке діло… Скільки ж це їй?
— Сімнадцять! — випалює Юхим.
— Щось ти года чужі лічиш,— посміхається батько.
— Сімнадцять і є,— підтверджує Полікарп.— Спасибі…
— Нема за що.
Чугай вертає додому, дістає всі свої збереження і йде до кооперації. Люди здивовано переглядаються, коли Полікарп відраховує гроші і забирає годинника в червоненькій коробочці. Коробочка переходить з рук в руки.
— Оце вещ…
— М-да…
— Одне слово, золото.
— Дядьку-у, дайте коробочку на пера,— шарпає синьооке хлопченя Полікарпа за штани.
— На чорта тобі та коробочка? — Гостроноса молодиця штовхає сина до дверей.— Знайшов у кого просити.
А він своє:
— Ви, мамо, не штовхайтесь, а ви, дядьку, дайте коробочку на пера.
Полікарп ховає годинника в бокову кишеню ватяного піджака, а коробочку віддає хлопчикові. Той схопив її в обидві руки і — в двері. Тоді вже мати:
— Спасибі, таке ж гаспидське…
Вечоріє, а Полікарп ще соломи для підстилки від ожереду не привіз. «Хай уже потім пообідаю»,— думає він і завертає до ферми.
Просить у конюхів коней, бо тими бичками поки привезеш, запрягає в сани, вкладає рубля і — вйо!
Поле біле-біле, тільки чорніють кущики. Іскриться сніг від променів вечірнього сонця. «Добрий сьогодні день. Михея зустрів, і в Ничипора в хаті був. Та і в лавці люди… Коробочку дав. Такий хлопчик славний… Нічого,— роздумує Полікарп,— люди, вони простять. Не сьогодні, то взавтра…»
Під'їхавши до скирти, Полікарп чіпляє коням опалку, а сам — за вила. Швидко накидає солому, аж держак вгинається. Жарко. Шпурляє з ожереду ватяного піджака, бо по обличчю вже стікають краплинки поту.
Чугай вшнуровує солому, зав'язує на рублеві міцні вузли, щоб не порозтрушувати, і знову — полем-полем на ферму.
Розвантаживши сани, Полікарп відводить коней на стайню, дякує конюхам.
— Нема за що, Полікарпе.
І конюхи з ним привітні.
— Закурити, лічно, не знайдеться? — звертається до Полікарпа Сава Чемерис.
— Скільки хочете цього добра.— Полікарп дістає пачку дешевеньких сигарет і частує конюхів. Та зараз би він оцьому Савці й сорочку свою віддав. Це ж його хата другою зайнялася… То і не вітався зразу, а це сам закурити попросив.— Беріть, беріть…
Полегшало на душі у Полікарпа. А зараз додому прийде: бери, дочко, носи та батька згадуй. Кинеться до нього Степка на шию… А годинничок: цок-цок-цок. Де ж це він? Чугай шукає по всіх кишенях. Нема. Невже загубив? Був у цій кишені… Нема. Холодний піт виступив на чолі. Біля ожереду загубив, як піджака скинув. Полікарп через городи біжить на поле. Хоча б не смеркло зовсім, хоча б знайти!
Читать дальше