Михаїл Булгаков: Майстер і Маргарита

Застерігаю читача, що переклад цей було скоєно за досить дивних та загадкових обставин.

Однієї не дуже погожої та тихої ночі я узяв був — укотре! — до подушки зачитану та добряче заяложену книжку Твору мого земляка з Андріївського узвозу. За пів години я знагла усвідомив, що читаю її не авторською, а своєю мовою, ба більше, що текст, який подумки вилонюється, пасує мені до розкриття теми придобніше від авторського. Ба ще більше: моя мова — то й є єдина властива мова Твору, а не та, що нею він написаний. Тоді непереборна сила кинула мене до компутера. Парадокс? Адже автор ніколи не написав моєю мовою жодного рядка, не вимовив жодного слова, хіба що жартуючи. Але, кажу я і повторюю це — але! Він був киянином…

Отож-то! Будучи родимим киянином, він не міг думати інакше як по-нашому, по-київському, хоч якою мовою це думання діялося. Він народився не просто у Києві — він народився на Подолі. Він пішов з 13-го будинку на Андріївському узвозі сімнадцять років перед тим, як у будинку № 3 на цьому ж узвозі судилося однієї вальпуржиної ночі народитися та прожити понад тридцять років мені. Я досі чую доторк до моїх кучерів руки о. Олексія (батюшки Глаголєва — так його скрізь називали) із Свято-Покровської церкви, руки, яка, певно, стискала його руку. Можна не бажати бути киянином, можна стидатися бути ним, але перестати бути киянином, народившись та здорослівши у цьому місті, неможливо. Так само неможливо стати киянином.

У київському будинку № 13 тоді панувала московська мова; знадвору вирувала чиста жива мова киян: тубільна українська, та мови прибільні — московська, польська, їдиш, татарська. У київських будинках тепер панує суржик, знадвору силкується жити хирлява поґвалтована мова «населення».

І саме тепер Твір прийшов мені рідною мовою.

То був дарунок.

І я приймаю дарунок.

Тепер друге: повідомляю, що жодного стосунку ні до літератури, ні до історії я ніколи у житті не мав, залишаючись тим, чим був — маленьким співробітником журналу «Вісник зоології», списуючи з-під мікроскопа (часто навіть видаючи) нудні для невтаємничених комахознавчі трактати.

Я, добре знаючи життя і Києва і Москви, певний того, що Твір писався у Москві з Києва, а не з Москви. Усе у Творі, у тому й Москва, і Єршалаїм — то візія киянина. Київська візія — київською б мовою…

І нарешті, третє й останнє: моя праця над перекладом обернулася на зіставлення усіх знайдених мною виданих текстів Твору, текстів про Твір та до укладення коментарів до Твору. Час збігає й вимиває з пам’яті не лише знаковість побутових дрібниць, але й мотивацію алюзій — час скидає на смітник брухт клясичної освіти. Я зачерпнув трохи з того часу, і прагну в коментарях пронести далі знаття пахощів та смороду тієї доби.

Текст перекладався на українську мову в правописі 1928 р. — найбільш грамотному (через те й репресованому), в правописі, сучасному романові. У своїй роботі я був вільним від ґільдійської замкнености літературознавців, текстологів та інших спеціялістів «від Булгакова».

Стилю автора, стилю Майстра, я не смів зачіпати, хоча редаґування роману вочевидь незавершене. Я прагнув зберегти його властивою мовою таким, яким автор, з долі чи з недолі, залишив його сподіваному в посмерті читачеві. А втім, чого ж ґзитися на долю, як вона вже поставила крапку в ще не завершеному Творі й вивела слово «Кінець»?

Нікому не знати, який присуд вирік би автор з-під свого гоголівського каменя на вчинене (чи пак скоєне) мною. Як звиділась би Майстрові поява його кращого творіння «етім ґнусним язиком, катораво і на свєтє нє существуєт» (а це, ніде правди діти, його слова). Але мені добре знати, що чинилося (чи пак коїлося) це з глибокого та склінного почуття до Майстра, до Маргарити, до Єшуа та… — так, так! — до жорстокого п’ятого прокуратора Юдеї вершника Понтія Пилата.

Отже…

В годину гарячого весняного заходу сонця на Патріярших ставах [2]з’явилося двоє громадян [3]Перший з них — приблизно сорокарічний, вбраний у сіренький літній піджак і штани до пари, — був невеликого зросту, чорнявий, вгодований, лисий, свого пристойного капелюха пиріжком ніс у руці, а добре виголене обличчя його прикрашали неймовірного розміру окуляри в чорній роговій оправі. Другий — плечистий, рудуватий, чубатий парубок у збитій на потилицю картатій кепці — був у ковбойці, пожмаканих білих штанях та чорних тапках.