Берліоз із великою увагою слухав неприємну розповідь про саркому і трамвай, і якісь тривожні думки стали морити його. «Він не іноземець! Він не іноземець! — думав він, — він предивний суб’єкт… та дозвольте, що ж він за один?»
— Ви хочете курити, як я бачу? — несподівано звернувся до Бездомного невідомий. — Вам які до вподоби?
— А ви всякі маєте, чи що? — похмуро спитав поет, якому цигарки скінчилися.
— Які до вподоби? — повторив невідомий.
— Ну, «Наша марка» [21], — розлючено відказав Бездомний.
Незнайомець негайно витяг із кишені портсигара й подав його Бездомному.
— «Наша марка».
І редактора, й поета не стільки вразило те, що знайшлась у портсигарі саме «Наша марка», скільки сам портсигар. Він був величенних розмірів, з червоного золота, й на його віку при відкриванні сяйнув синім і білим вогнем діямантовий трикутник [22].
Отут літерати подумали різне. Берліоз: «Ні, іноземець!», а Бездомний: «А дідько б його вхопив! Га?»
Поет і власник портсигара закурили, а Берліоз, котрий не був курцем, відмовився.
«Треба буде йому заперечити так, — вирішив Берліоз, — так, людина смертна, ніхто цьому не заперечує. Та річ у тім, що…»
Однак він не встиг вимовити цих слів, як заговорив іноземець:
— Так, людина смертна, та це було б іще пів лиха. Нехороше те, що вона часом раптово смертна, от у чім штука! І взагалі не може сказати, що вона робитиме сьогодні ввечері.
«Якась безглузда постановка питання…» — помислив Берліоз і заперечив:
— Ну, тут вже є перебільшення. Сьогоднішній вечір відомий мені більш або менш точно. Звісно, якщо на Бронній мені гепне на голову цеглина…
— Цеглина ні з того ні з сього, — вагомо перебив невідомий, — нікому й ніколи на голову не гепне. Зокрема ж, запевняю вас, вам вона нітрохи не загрожує. Ви помрете інакшою смертю.
— Може ви знаєте, якою саме? — з цілком природною іронією запитав Берліоз, утягаючись до якоїсь зазнаки безглуздої балачки. — І скажете мені?
— З охотою, — озвався незнайомець. Він обміряв Берліоза поглядом, немов збирався шити йому костюма, крізь зуби промурмотів щось наче: «Раз, два… Меркурій у другому домі… місяць пішов… шість — нещастя… вечір — сім…» — і гучно й радісно сповістив: — Вам відріжуть голову!
Бездомний дико і злісно вирячився на безчельного невідомця, а Берліоз запитав, криво всміхнувшись:
— А хто саме? Вороги? Інтервенти? [23]
— Ні, — відповів співрозмовник, — російська жінка, комсомолка.
— Гм… — промимрив роздратований жартом невідомого Берліоз, — ну, це, пробачте, малоймовірно.
— Прошу й мені вибачити, — відповів іноземець — але це так. До речі, мені хотілося б запитати вас, що ви будете робити сьогодні увечері, якщо це не секрет?
— Секрету немає. Зараз я зайду до себе на Садову [24], а потім о десятій годині вечора в МАССОЛІТі відбудеться засідання, і я буду на ньому головувати.
— Ні, цього бути ніяк не може, — твердо заперечив іноземець.
— Це чому?
— Тому, — відказав іноземець і примруженими очима поглянув у небо, де, в передчутті вечірньої прохолоди, безгучно креслили чорні птахи, — що Анничка вже купила соняшникову олію, і не тільки купила, але навіть і розлила. Отож засідання не відбудеться.
Тут, що цілком зрозуміло, під липами запала мовчанка.
— Пробачте, — по павзі промовив Берліоз, позираючи на іноземця, що городив нісенітницю, — до чого тут соняшникова олія… і яка Анничка?
— Соняшникова олія тут ось до чого, — раптом заговорив Бездомний, який, видно, вирішив оголосити незваному співрозмовникові війну, — вам не траплялося, громадянине, бувати коли-небудь у шпиталі для душевнохворих?
— Іване!.. — тихо скрикнув Михайло Олександрович. Та іноземець анітрохи не образився й превесело розсміявся.
— Бував, бував, і то не раз! — вигукнув він, сміючись, але не відводячи неусміхненого ока від поета. — Де тільки я не бував! Шкода тільки, що я не спромігся запитати в професора, що таке шизофренія. То ви вже самі довідайтесь про це в нього, Іване Миколайовичу!
— Звідки ви знаєте, як мене звати?
— Даруйте, Іване Миколайовичу, хто ж вас не знає? — тут іноземець витяг із кишені вчорашнє число «Літературної газети» [25]й Іван Миколайович побачив відразу на першій сторінці своє зображення, а під ним свої власні вірші. Та доказ слави й популярности, який вчора так радував, цього разу зовсім не втішив поета.
— Я вибачаюся, — сказав він, і обличчя йому потемніло, — чи не зачекаєте хвильку? Я хочу товаришеві пару слів сказати.
Читать дальше