Михаїл Булгаков - Майстер і Маргарита

Поет, для якого все, що сповіщав редактор, було новиною, уважно слухав Михайла Олександровича, уп’явшись у нього своїми жвавими зеленими очима, й лише часом гикав, пошепки лаючи абрикосову воду.

— Немає жодної східньої релігії, — казав Берліоз, — де, як водиться, пречиста діва не породила б на світ бога. І християни, не вигадавши нічого нового, точнісінько так створили свого Ісуса [12], якого насправді ніколи не існувало серед живих. Ось на цім і треба зробити головний наголос…

Високий тенор Берліоза розлягався безлюдною алеєю, і в міру того, як Михайло Олександрович залазив у такі хащі, куди може влазити, без ризику зламати собі карка, лише вельми освічена людина, — поет більше й більше дізнавався цікавого й корисного і про єгиптянського бога Озириса, благостинного бога й сина Неба й Землі, і про фінікійського бога Таммуза, і про Мардука, і навіть про менш знаного грізного бога Віцліпуцлі [13], якого вельми шанували колись ацтеки в Мексиці.

І от саме в той мент, коли Михайло Олександрович розповідав поетові про те, як ацтеки ліпили з тіста фігурку Віцліпуцлі, в алеї з’явилася перша людина.

Згодом, коли, відверто сказати, було вже запізно, різні установи подали свої донесення з описом цього чоловіка. Зіставлення їх не може не викликати подиву. Так, у першому з них сказано, що чоловік цей був низенький на зріст, зуби мав золоті й кульгав на праву ногу. У другому — що чоловік був зросту велетенського, коронки мав плятинові, кульгав на ліву ногу. Третє лаконічно доносить, що особливих прикмет чоловік не мав.

Доводиться визнати, що жодне з цих донесень геть не годиться.

Найперше: на жодну ногу описуваний не кульгав, зросту був не малого й не велетенського, а просто високого. Якщо ж йдеться про зуби, то з лівого боку він мав плятинові коронки, а з правого — золоті. Він мав на собі дорогий сірий костюм та заграничні, під колір костюма, черевики. Сірого берета він хвацько збив на вухо, під пахвою ніс ціпка з чорним держаком у вигляді голови пуделя. На вигляд — років сорока з гаком. Рот якийсь кривий. Виголений чисто. Брунет. Праве око чорне, ліве чомусь велене. Брови чорні, але одна вище від другої. Одне слово — іноземець.

Іноземець пройшов побіч лави, на якій містилися редактор і поет, скоса зиркнув на них, зупинився й раптово вмостився на сусідній лавці, кроків за два від приятелів.

«Німець», — подумав Берліоз.

«Англієць, — подумав Бездомний, — ач, і не гаряче йому в рукавичках».

А іноземець обвів поглядом високі кам’яниці, що квадратом облягали став, причому стало помітно, що бачить він цю місцину вперше й що вона його зацікавила.

Він зачепився поглядом за горішні поверхи, які сліпучо відбивали в шибках поламане сонце, що назавжди відходить від Михайла Олександровича, потім перевів його додолу, де шибки почали темніти надвечірнім присмерком, з чогось поблажливо посміхнувся, примружився, руки поклав на держак, а підборіддя на руки [14].

— Ти, Йване, — казав Берліоз, — дуже добре й сатирично зобразив, наприклад, народження Ісуса, сина Божого, але ж уся сіль у тому, що ще перед Ісусом народився цілий ряд синів Божих, як, скажімо, фінікійський Адоніс, фригійський Аттіс, перський Митра [15]. Коротко ж кажучи, жоден з них не народжувався, і нікого не було, в тому числі й Ісуса, і треба, щоб ти, замість народження чи, скажімо, приходу мудреців [16], описав безглузді плітки про це народження. Бо ж воно виходить із твоєї оповіді, що він таки справді народився!..

Тут Бездомний надався був спинити гикавку, яка геть його замучила, затамував подих, через що гикнув ще болісніше та гучніше, і цієї ж миті Берліоз урвав свою мову, бо іноземець раптом підвівся й попрямував до письменників.

Ті поглянули на нього з подивом.

— Пробачте мені будь ласка, — підійшовши, промовив він з іноземним акцентом, та не псуючи слів, — що я, хоч ми й не знайомі, дозволяю собі… але предмет вашої вченої бесіди настільки цікавий, що…

Тут він чемно зняв берета, і друзям не стало іншої ради, як підвестися та вклонитися.

«Ні, радше француз…» — подумав Берліоз.

«Поляк?..» — подумав Бездомний.

Слід додати, що на поета іноземець з перших слів справив огидне враження, а Берліозові радше сподобався, тобто не те щоби сподобався, а… як би висловитись… зацікавив, чи що.

— Дозвольте мені присісти? — чемно попросив іноземець, і приятелі якось мимоволі розсунулися; іноземець вправно вмостився поміж ними й відразу встряв у розмову.

— Якщо я не змилив слухом, ви зволили казати, що Ісуса не було на світі? — запитав іноземець, звертаючи до Берліоза своє ліве зелене око.