Михаїл Булгаков - Майстер і Маргарита

— Ні, ви не змилили слухом, — ґречно відповів Берліоз, — саме це я й казав.

— Ох, як цікаво! — вигукнув іноземець.

«І якого дідька йому треба?» — подумав Бездомний і насупився.

— А ви погоджувались із вашим бесідником? — запитав невідомець, обернувшись праворуч до Бездомного.

— На всі сто! — потвердив той, бо полюбляв висловлюватися пишномовно й фігурально.

— Оттака ловися! — вигукнув непрошений співрозмовець і, чомусь злодійкувато озирнувшись та приглушивши свій низький голос, сказав: — Даруйте мою нав’язливість, але я так зрозумів, що ви, поза всім іншим, ще й не вірите в Бога? — Він зробив наполохані очі й докинув: — Клянусь, я нікому не скажу.

— Так, ми не віримо в Бога, — ледь осміхнувшись перелякові інтуриста, відказав Берліоз, — та про це можна говорити цілком вільно.

Іноземець відкинувся на опертя лавки й запитав, аж проскавучавши з цікавости:

— Ви — атеїсти?!

— Так, ми — атеїсти, — усміхаючись відповів Берліоз, а Бездомний подумав, розсердившись: «Ото причепився, заграничний шпак!»

— Ох, яка розкіш! — вигукнув дивний іноземець і закрутив головою, поглядаючи то на одного, то на другого літерата.

— У нашій країні атеїзм нікого не дивує, — з дипломатичною поштивістю сказав Берліоз, — більшість нашого населення свідомо й давно перестала вірити казкам про Бога.

Тут іноземець встругнув таку штуку: встав і потиснув здивованому редакторові руку, мовивши при цьому слова:

— Дозвольте подякувати вам від усієї душі!

— За що це ви йому дякуєте? — закліпавши, довідався Бездомний.

— За дуже важливе повідомлення, що мені, як мандрівникові, безмірно цікаве, — промовисто піднявши пальця, пояснив закордонний дивак.

Важливе повідомлення, мабуть, справді-таки справило на мандрівника сильне враження, тому що він наполохано обвів очима кам’яниці, неначе побоюючись у кожному вікні побачити по атеїстові.

«Ні, не англієць він…» — подумав Берліоз, а Бездомний подумав: «Де це він так насобачився говорити по-руській, от що цікаво!» — і знову насупився.

— Та дозвольте вас запитати, — по тривожному роздумі заговорив закордонний гість, — як же бути з доказами буття Божого, котрих, як відомо, існує цілих п’ять?

— Овва! — з жалем відказав Берліоз, — Жоден з цих доказів нічого не вартий, і людство давно здало їх до архіву. Бож погодьтеся, що в сфері розуму жодного доказу існування Бога бути не може.

— Браво! — скрикнув іноземець. — Браво! Ви повністю повторили думку невгамовного старого Імануїла з цього приводу. Та от курйоз: він дощенту зруйнував усі п’ять доказів, а по тому, наче глузуючи з самого себе, спорудив власний шостий доказ!

— Доказ Канта [17], — витончено всміхнувшись, заперечив освічений редактор, — так само непереконливий. І недарма Шиллер казав, що кантівські міркування з цього приводу можуть задовольнити хіба що рабів, а Штраус просто кепкував з цього доказу [18].

Берліоз говорив, а сам водночас думав: «Та все ж таки, хто він такий? І чому він так добре говорить руською?»

— Узяти б цього Канта, та за такі докази років на три до Соловків! [19]— геть несподівано бовкнув Іван Миколайович.

— Іване! — знічено прошепотів Берліоз.

Та пропозиція заслати Канта до Соловків не тільки не вразила іноземця, але навіть збудила в нього захват.

— Атож, авжеж, — скрикнув він, і ліве зелене око його, звернене до Берліоза, заблискотіло, — саме там йому й місце! Бож казав я йому тоді за сніданком: «Ви, професоре, воля ваша, щось недоладне придумали! Воно, може, й мудре, та вже геть незрозуміле. Вас же на кпини братимуть».

Берліоз витріщив очі: «За сніданком… Кантові?.. Що це він верзе?» — подумав він.

— Але, — вів далі іноземець, не знітившись подивом Берліоза і звертаючись до поета, — заслати його до Соловків неможливо з тієї причини, що він вже сто років з гаком перебуває у місцях, набагато більш віддалених, ніж Соловки, і витягти його відтіль жодним чином не можна, запевняю вас!

— А жаль! — відгукнувся задирака-поет.

— І мені жаль! — потвердив невідомий, зблиснув оком, і провадив далі: — Та от яке питання мене непокоїть: якщо Бога немає, то питається, хто ж заправляє життям людським та й усім взагалі ладом на землі?

— Сама людина й заправляє, — поквапився гнівно відповісти Бездомний на це, зізнатися, не дуже ясне запитання.

— Даруйте, — м’яко відгукнувся невідомий, — для того, щоб правити, треба, сяк чи так, мати точний плян на котрийсь, хоч скільки-небудь пристойний строк. Дозвольте ж вас поспитати, як може заправляти людина, якщо її не тільки позбавлено можливости скласти хоч який плян бодай на сміховинно короткий термін, ну, років, скажімо, на тисячу, але вона не може поручитися навіть за свій власний завтрашній день? Справді-бо, — тут невідомий обернувся до Берліоза, — уявіть, що ви, прикладом, почнете правити, розпоряджатися іншими й собою, взагалі, сказати б, доходити смаку, аж раптом у вас… кхе… кхе… саркома легені… — тут іноземець ласо всміхнувся, неначе думка про саркому легені справила йому втіху, — так, саркома, — мружачись, немов кіт, повторив він звучне слово, — і от ваше правління й скінчилося! Анічия доля, крім своєї власної, вас більше не обходить. Рідні вам починають брехати, ви, прочуваючи лихо, кидаєтесь до вчених лікарів, далі до шарлатанів, а буває, й до ворожок. Як перше й друге, так і третє — геть безглузде, самі розумієте. І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно гадав, що він чимось править, опиняється раптом лежма нерухомо у дерев’яній скрині, і ті, що його оточують, розуміючи, що користи від лежачого немає більше жодної, спалюють його в печі [20]. А буває й іще гірше: тільки-но людина наладиться з’їздити до Кисловодська, — тут іноземець примружився на Берліоза, — дріб’язкова, здавалося б, справа, та й цього зробити не може, бо хтозна чого зненацька візьме — послизнеться та й потрапить під трамвай! Невже ж ви скажете, що це він сам собою управив так? Чи не вірніше гадати, що вправився з ним дехто зовсім інший? — і тут незнайомець зареготався дивним смішком.