Михаїл Булгаков - Майстер і Маргарита

Але ніхто не озвався. Тут він поглянув на двері до кабінету Берліоза, що були поряд із передпокоєм, і тут, як кажуть, остовпів. На ручці дверей він розгледів величезну сургучну печать на шнурку. «Отакої! — гаркнув хтось у голові Стьопи. — Цього ще бракувало!» — І тут Стьопині думки побігли вже двоїстою рейковою колією, але, як завжди буває під час катастрофи, в один бік і взагалі чорт зна куди. Голов’яну Стьопину кашу важко навіть передати. Тут і чортівня з чорним беретом, холодною горілкою і неймовірним контрактом, — а тут іще до усього цього, чи не любо, печать на дверях! Тобто кому хочете скажіть, що Берліоз щось там накоїв, — не повірять, їй-бо не повірять! Одначе печать, ось вона! Отак…

І тут закублилися в мозкові Стьопі якісь дуже прикрі микитки про статтю, яку, як на ту пеню, недавно він всучив Михайлові Олександровичу до надрукування в журналі. І стаття, між нами кажучи, ні в кут, ні в двері! І нікчемна, і грошей копійки…

Відразу слід за спомином про статтю промайнув спомин про якусь сумнівну розмову, що відбувалася, згадати б, двадцять четвертого квітня увечері отут, в їдальні, коли Стьопа вечеряв з Михайлом Олександровичем. Тобто, звичайно, у повному розумінні слова, розмову цю сумнівною назвати не можна (не пристав би Стьопа на таку розмову), та це була розмова на якусь непотрібну тему. Цілком вільно було б цю розмову, громадяни, й не затівати. Перед печаттю, немає сумніву, розмова ця могла б вважатися за цілковиту дурницю, а от після печаті…

«Ах, Берліозе, Берліозе! — скипало Стьопі в голові. — Це ж у голову не лізе!»

Та горювати довго не приставало, і Стьопа накрутив номер у кабінеті фіндиректора Вар’єте Римського. Становище Стьопи було дражливе: найперше, іноземець міг образитися на те, що Стьопа перевіряє його після того, як було показано контракт, та й з фіндиректором розмовляти було вкрай тяжко. Справді бо, не спитати ж його так: «Скажіть, чи укладав я вчора з професором чорної магії контракт на тридцять п’ять тисяч рублів?» Так запитувати не годиться!

— Так! — почувся в слухавці пронизливий, неприємний голос Римського.

— Здрастуйте, Григорію Даниловичу, — тихо промовив Стьопа, — це Лиходєєв. От яка справа… гм… гм… в мене сидить цей… е… артист Волянд… Так от… я хотів запитати, як стоять справи з сьогоднішнім вечором?..

— Ах, чорний маг? — озвався в слухавці Римський. — Афіші зараз будуть.

— Ага, — кволим голосом сказав Стьопа, — ну бувайте…

— А ви скоро прийдете? — спитав Римський.

— За пів години, — відповів Стьопа і, повісивши слухавку, стиснув гарячу голову руками. Ач, яка виходила паскудна штука! Що ж це з пам’яттю, громадяни? Га?

Однак далі баритися в передпокої було незручно, і Стьопа відразу уклав плян: усіма засобами приховати свою неймовірну забудькуватість, а зараз щонайперше хитро випитати в іноземця, що він, власне, має намір сьогодні показувати у ввіреному Стьопі Вар’єте?

Тут Стьопа повернувся від апарата і в дзеркалі, що стояло в передпокої, давно не витираному ледачою Грунею, виразно побачив якогось дивного суб’єкта — довгого, мов жердина, і в пенсне (ах, якби тут був Іван Миколайович! Він впізнав би цього суб’єкта відразу!). А той відбився й одразу зник. Занепокоєний Стьопа глибше зазирнув у передпокій, і вдруге його колихнуло, бо в дзеркалі пройшов здоровезний чорний кіт і так само зник.

Стьопі урвалося серце, він похитнувся.

«Що ж це таке? — подумав він, — чи я не божеволію? Звідки ці відображення?!» — він заглянув до передпокою й полохливо заволав:

— Груню! Який тут кіт в нас швендяє? Звідки він? І хтось іще з ним?!

— Не турбуйтеся, Степане Богдановичу, — озвався голос, але не Груні, а гостя зі спальні. — Кіт цей мій. Не нервуйте. А Груні немає, я відіслав її до Воронежа, на батьківщину. Вона жалілася, що ви їй відпустку замахлювали.

Слова ці були настільки несподіваними й недоладними, що Стьопа вирішив, що недочув. У цілковитому сум’ятті він підтюпцем побіг до спальні й закляк на порозі. Волосся йому ворухнулося, і на лобі з’явився розсип дрібного поту.

Гість був у спальні вже не сам, а в товаристві. У другому кріслі сидів той самий тип, що примарився йому в передпокої. Тепер його було ясно видно: вуса-пір’їнки, скельце пенсне зблискує, а другого скельця немає. Та виявилися в спальні речі й дещо гірші: на ювеліршиному пуфі в розв’язній позі розвалився дехто третій, а саме — страшенних розмірів чорний кіт із стопкою горілки в одній лапі й виделкою, на яку він встиг підчепити маринованого гриба, в другій.