Михаїл Булгаков - Майстер і Маргарита

Анфіса, що зосталася сама, наплакавшись досхочу, лягла спати о другій годині ночі. Що з нею було далі, невідомо, та розповідали мешканці інших квартир, що ніби в № 50 усю ніч було чути якісь згуки й ніби до рання у вікнах палилося електричне світло. Ранком з’ясувалося, що й Анфіси немає!

Про зниклих та про кляту квартиру довго в будинку розповідали усякі легенди, такі, наприклад, що ця сухенька й набожна Анфіса буцімто носила на своїх висохлих персах у замшовій торбинці двадцять п’ять великих діямантів, що належали Анні Францівні. Що буцім у дров’яній повітці на тій самій дачі, куди спішно їздила Анна Францівна, виявились самі собою якісь незліченні скарби у вигляді тих самих діямантів, а також золотих грошей царського карбування. І таке інше в тому ж роді. Ну, чого не знаємо, за те не ручимось.

Хай як там воно було, та квартира простояла пусткою й запечатаною лише тиждень, а по тому до неї вселилися — покійний Берліоз із дружиною та цей самий Стьопа, теж із дружиною. Цілком природно, що, тільки-но вони потрапили до окаянної квартири, в них теж стало чинитися чорт зна що. А саме, протягом одного місяця зникли обидві дружини. Та ці не безслідно. Про дружину Берліоза розповідали, буцімто її бачили в Харкові з якимось балетмайстром, а дружина Стьопи мовбито виявилася на Божедомці [149], де, як базікали, директор Вар’єте, користаючись зі своїх незліченних знайомств, спромігся здобути їй кімнату, але з однією умовою, щоб і духу її не було на Садовій вулиці…

Отже, Стьопа застогнав. Він хотів був гукнути служницю Груню й зажадати від неї пірамідону, та все-таки зумів збагнути, що це пусте, що ніякого пірамідону Груня, звісно ж, не має. Намагався покликати на поміч Берліоза, двічі простогнав «Мишо… Мишо…», але, як самі розумієте, відповіді не дістав. У квартирі стояла цілковита тиша.

Поворушивши пальцями ніг, Стьопа здогадався, що лежить у шкарпетках, тремтячою рукою провів по стегну, щоб визначити, у штанях він, чи ні, й не визначив. Нарешті, побачивши, що він кинутий та самотній, що нікому стати йому на допомогу, вирішив підвестися, хай яких надлюдських зусиль доведеться докласти до цього.

Стьопа розклепив злиплі повіки й побачив, що відбивається в трюмі у вигляді людини з розпатланим сторч у різні боки волоссям, з набряклою, вкритою чорною щетиною фізіономією, із закипілими очима, в брудній сорочці з коміром та краваткою, в кальсонах та в шкарпетках.

Таким він побачив себе в трюмі, а поряд із люстром уздрів невідомого чоловіка, одягненого в чорне і в чорному береті.

Стьопа сів на ліжку й скільки міг витріщив набіглі кров’ю очі на невідомого.

Мовчанку порушив цей невідомий, промовивши низьким тяжким голосом із іноземним акцентом наступні слова:

— Добрий день, найсимпатичніший Степане Богдановичу!

Сталася павза, після якої, зробивши над собою страшне зусилля, Стьопа вицідив:

— Що ваша ласка? — і сам вразився, не пізнавши свого голосу. Слово «що» він вимовив дискантом, «ваша» — басом, а «ласка» йому зовсім не вийшло.

Незнайомець приязно всміхнувся, витяг великого золотого годинника з діямантовим трикутником на віку, видзвонив одинадцять разів і сказав:

— Одинадцята! І акурат година, як я дожидаюся вашого пробудження, бо ви призначили мені бути в вас о десятій. От я й тут!

Стьопа намацав на стільці поруч із ліжком штани, прошепотів:

— Пробачте… — надяг їх і хрипко спитав: — Скажіть, будь ласка, ваше прізвище?

Говорити йому було тяжко. За кожним словом хтось штрикав йому голкою до мозку, спричиняючи пекельного болю.

— Як? Ви й прізвище моє забули? — тут невідомий посміхнувся.

— Пробачте… — прохарчав Стьопа, вчувши, що похмілля дарує його новим симптомом: йому здалося, що підлога край ліжка пішла десь, і що цієї хвилини він головою униз полетить ік чортовій матері в тартар.

— Дорогий Степане Богдановичу, — промовив відвідувач, проникливо посміхаючись, — жодний пірамідон вам не допоможе. Йдіть за давнім мудрим правилом — клин клином виганяй. Єдине, що поверне вас до життя, це дві стопки горілки з гострою та гарячою закускою.

Стьопа був хитрою людиною і, хоч би як недужим він був, зміркував, що як його вже прихопили в такому стані, слід визнавати усе.

— Відверто кажучи, — почав він, насилу ворушачи язиком, — учора я трішки…

— Ані слова більше! — відповів візитер і від’їхав із кріслом убік.

Стьопа, витріщаючи очі, побачив, що на маленькому столику сервовано тацю, на якій є нарізаний білий хліб, паюсна ікра у вазочці, мариновані гриби на тарілочці, щось у каструльці і, нарешті, горілка в місткій ювеліршиній карафці. Особливо вразило Стьопу те, що карафа запітніла з холоду. Втім, це було зрозуміло — вона містилася в полоскальниці, набитій льодом. Накрито, одне слово, було чисто, вміло.