Михаїл Булгаков - Майстер і Маргарита

— Секретаря МАССОЛІТу Берліоза сьогодні увечері переїхав трамвай на Патріярших.

— Не бреши ти, чого не знаєш! — розсердився на Рюхина Іван. — Я, а не ти був при тому! Він його навмисне під трамвай прилаштував!

— Штовхнув?

— Та яке там «штовхнув»? — озлоблений загальною нетямою, викрикнув Іван. — Такому й штовхати не треба! Він такі штуки може втинати, тільки ну! Він наперед знав, що Берліоз потрапить під трамвай!

— А чи хто ще, крім вас, бачив цього консультанта?

— То ж то й лихо, що тільки я та Берліоз.

— Так. А яких заходів ви вжили, щоб упіймати цього вбивцю? — Тут лікар повернувся й кинув погляд жінці у білому халаті, що стояла за столом обіч. Та дістала аркуша й стала заповняти пусті місця в його графах.

— Заходи ось які. Узяв я на кухні свічечку…

— Оцю? — запитав лікар, вказуючи на поламану свічку, що лежала на столі поруч із іконкою перед жінкою.

— Цю саму, і…

— А іконка нащо?

— Ну так, іконка… — Іван зчервонів, — іконка найбільше їх і наполохала, — він знову тицьнув пальцем у бік Рюхина, — та річ у тім, що він, консультант, він, будемо казати прямо… з нечистою силою знається… і так просто його не впіймати.

Санітари чомусь виструнчилися й очей не зводили з Івана.

— Так, — вів далі Іван, — знається! Тут факт безповоротний. Він особисто з Понтієм Пилатом розмовляв. Та що ви на мене так дивитесь? Вірно кажу. Усе бачив — і балькон, і пальми. Був, одне слово, в Понтія Пилата, за це даю поруку.

— Еге ж, еге ж…

— Так от, значить, я іконку до грудей пришпилив і побіг…

Тут годинник видзвонив два рази.

— Еге-ге! — вигукнув Іван і підвівся з дивана. — Друга година, а я тут з вами час марную! Я перепрошую, де телефон?

— Пустіть до телефону, — наказав лікар санітарам.

Іван ухопився за слухавку, а жінка тим часом стиха запитала в Рюхина:

— Жонатий він?

— Нежонатий, — злякано відповів Рюхин.

— Член профспілки? [137]

— Так.

— Міліція? — закричав Іван до слухавки. — Міліція? Товаришу черговий, розпорядіться зараз же, щоб вислали п’ять мотоциклетів з кулеметами для спіймання іноземного консультанта. Що? Заїжджайте за мною, я сам з вами поїду… Говорить поет Бездомний із божевільні… Як ваша адреса? — пошепки спитав Бездомний в доктора, прикриваючи слухавку долонею, а тоді знову закричав до слухавки: — Ви слухаєте? Алло!.. Свинство! — раптом заволав Іван і жбурнув слухавкою об стіну. Затим він повернувся до лікаря, простягнув до нього руку, сухо сказав «до побачення» й зібрався йти.

— Даруйте, куди ж ви хочете йти? — промовив лікар, вдивляючись в очі Іванові. — Глухої ночі, у спідньому… Ви недобре себе почуваєте, зостаньтеся в нас!

— Пустіть-но, — сказав Іван санітарам, що зімкнулися при дверях. — Пустите ви, чи ні? — страшним голосом крикнув поет.

Рюхин затрусився, а жінка натиснула ґудзика в столику, і на його скляну поверхню вискочила блискуча скринька й запаяна ампула.

— Ах так?! — вовкувато й зацьковано оглядаючись, вимовив Іван, — ну добре ж! Прощавайте… — і головою вперед він кинувся в штору вікна.

Грюкнуло доволі дуже, та шиба за шторою не дала ані тріщинки, й за мить Іван вже корчився в руках у санітарів [138]. Він харчав, норовив кусатися, кричав:

— Он які віконця ви собі завели!.. Пусти! Пусти, кажу!..

Штрикавка блиснула в руках лікаря, жінка одним помахом розпорола зношений рукав толстовки й вчепилась у руку з нежіночою силою. Запахло етером, Іван обважнів в руках чотирьох чоловік, і меткий лікар скористався з цього моменту й увігнав голку в руку Іванові. Івана потримали ще кілька секунд і потім осадили на диван.

— Бандити! — прокричав Іван і скочив з дивана, але був осаджений на нього знову. Тільки-но його відпустили, він знову був скочив, але назад сів уже сам. Він помовчав, відлюдкувато озираючись, потім несподівано позіхнув, потім усміхнувся з люттю.

— Засадили-таки, — сказав він, позіхнув іще раз, зненацька приліг, голову поклав на подушку, кулака, мов дитинча, під щоку, замурмотів уже сонливим голосом, без люті: — От і чудово… самі ж за усе й поплатитеся. Я попередив, а там як хочете! Мене ж тепер понад усе цікавить Понтій Пилат… Пилат… — тут він склепив очі.

— Ванна, сто сімнадцяту окрему й постерунок до нього, — розпорядився лікар, надіваючи окуляри. Тут Рюхин знову здригнувся: беззвучно відхилилися білі двері, за ними стало видно коридор, освітлений синіми нічними лямпами. З коридору виїхала на ґумових коліщатах кушетка, на неї переклали знишклого Івана, і він поїхав у коридор, і двері за ним зачинилися.