Михаїл Булгаков - Майстер і Маргарита

Жінка ж тим часом, не втрачаючи доброзичливого виразу обличчя, за допомогою одного натиску ґудзика підняла штору догори, і до кімнати крізь широковічкові й легкі ґрати, що доходили аж до підлоги, линуло сонце. За ґратами відкрився балькон, за ним берег звивистої річки, а на тому її боці — веселий сосновий бір.

— Будьте ласкаві ванну брати, — запросила жінка, й під руками її розсунулася внутрішня стіна, за якою виявилось ванне відділення й прекрасно обладнана вбиральня.

Іван, хоча й положив з жінкою не розмовляти, не стримався, і дивлячись як вода плеще до ванни широким струменем із сяйливого крана, сказав з іронією:

— Ти ба! Як у «Метрополі»!

— О ні, — з гордістю відповіла жінка, — багато краще. Такого обладнання немає ніде й за рубежем. Вчені й лікарі спеціяльно приїжджають оглядати нашу клініку. В нас щодня інтуристи бувають.

При слові «інтурист» Іванові відразу пригадався вчорашній консультант. Іван спохмурнів, поглянув спідлоба й сказав:

— Інтуристи… І як ото ви всі тих інтуристів обожнюєте! А серед них, тим часом, усякі трапляються. Я, наприклад, учора з таким познайомився, що любо глянути!

І мало не заходився розповідати про Понтія Пилата, однак стримався, розуміючи, що жінці оповіді ці ні до чого, що все одно допомогти йому вона не може.

Вимитому Іванові Миколайовичу відразу було видано абсолютно все, потрібне чоловікові після ванни: випрасувана сорочка, кальсони, шкарпетки. Але й на тому не край: відчинивши дверцята шафки, жінка вказала всередину її й запитала:

— Що бажаєте надіти — халатика чи піжамку?

Прикріплений до нового житла примусово, Іван ледь руками не сплеснув від зухвалости жінки й мовчки тицьнув пальцем у піжаму з пунсової байки.

Відтак Івана Миколайовича повели пустим і беззвучним коридором і привели до величезних розмірів кабінету. Іван, вирішивши ставитися до усього, що є в цьому на диво обладнаному будинку, з іронією, відразу подумки охрестив кабінет «фабрикою-кухнею» [158].

Й було за що. Тут стояли шафи й скляні шафки з блискучими нікельованими інструментами. Були крісла надзвичайно складної конструкції, якісь пузаті лямпи з сяючими кльошами, без ліку склянок, і газові пальники, й електричні дроти, і зовсім нікому незнайомі прилади.

У кабінеті коло Івана заходилися троє — дві жінки й один чоловік, усі в білому. Насамперед Івана відвели у закуток, за столик, з явною метою про дещо його розпитати.

Іван став обмірковувати становище. Перед ним було три шляхи. Надзвичайно спокушав перший: кинутися на ці лямпи й хитромудрі витребеньки, й усі їх ік чортовій бабуні перетрощити й таким чином виявити свій протест за те, що його затримано марно. Але сьогоднішній Іван істотно вже відрізнявся від Івана вчорашнього, і перший шлях видався йому сумнівним: може статися, вони закоріняться в думці, що він шалений божевільний. Тому перший шлях Іван відкинув. Був другий: зразу ж почати розповідь про консультанта й Понтія Пилата. Однак учорашній досвід показав, що цьому оповіданню не вірять або розуміють його якось перекручено. Тому Іван зрікся й цього шляху, вирішивши обрати третій: замкнутися в гордовитому мовчанні.

Повністю цього здійснити не вдалося і, з волі чи з неволі, доводилось відповідати, хоча й скупо й похмуро, на цілу низку запитань. І в Івана випитали геть усе щодо його минулого життя, аж до того, коли та як він хворів на шкарлятину, років з п’ятнадцять тому. Списавши за Іваном цілу сторінку, її перегорнули, й жінка в білому перейшла до опитування про Іванову рідню. Починалась якась морока: хто вмер, коли та на що, чи не пив, чи не хворів венеричними хворобами, й усе в такому роді. Наостанок попросили розказати про вчорашню подію на Патріярших ставах, але дуже не набридали, з повідомлення про Понтія Пилата не чудувалися.

Тут жінка поступилася Іваном чоловікові, і той заходився коло нього інакше й ні про що вже не розпитував. Він виміряв температуру Іванового тіла, полічив пульс, подивився Іванові в очі, світячи до них якоюсь лямпою. Потім на допомогу чоловікові прийшла інша жінка, і Івана кололи, але не боляче, чимось у спину, креслили йому ручкою молоточка якісь знаки на шкірі грудей, стукали молоточками по колінах, через що ноги Івана підскакували, кололи пальця й брали з нього кров, кололи в ліктьовому суглобі, надівали на руки якісь ґумові браслети…

Іван лише гірко всміхався подумки й розмірковував про те, як воно все безглуздо й чудно вийшло. Це ж подумати! Хотів застерегти усіх від небезпеки, якою загрожує невідомий консультант, збирався його спіймати, а домігся лиш того, що потрапив до якогось таємничого кабінету для того, щоб розповідати усякі дурниці про дядька Федора, який пив у Волоґді запоєм. Нестерпне безглуздя!