Михаїл Булгаков - Майстер і Маргарита

— Вар-равван!

Тут йому здалося, що сонце, дзеленькнувши, луснуло над ним і залило йому вуха вогнем. У цьому вогні буяли ревище, виск, стогін, регіт та посвист.

Пилат повернувся й пішов помостом назад, до сходів, не дивлячись ні на що, крім кольорових мостин настилу під ногами, щоб не оступитися. Він знав, що тепер за його спиною на поміст градом полетять бронзові монети, фініки, що у виючому натовпі люди, тиснучи одне одного, лізуть на плечі, щоб на власні очі побачити диво — як людина, що вже була в лабетах смерти, вирвалася з її лабет! Як леґіонери знімають з нього мотузки, несамохіть завдаючи йому пекучого болю у позвихуваних на допитах руках, як він, наморщуючись та охаючи, все ж всміхається безглуздою божевільною усмішкою.

Він знав, що в той самий час конвой вже веде до бічних східців трьох із зв’язаними руками, щоб виводити їх на шлях, який провадить на захід, до Лисої Гори. Лише опинившись за помостом, у тилу його, Пилат розплющив очі, знаючи, що тепер він у безпеці — бачити засуджених він уже не міг.

До стогону натовпу, який став вже вщухати, домішались тепер і були виразними пронизливі викрики глашаїв, які вторували одні арамейською, інші грецькою мовами усе те, що прокричав з помосту прокуратор. А поза тим, до слуху його долетів дрібний, цоркітний кінський тупіт, що ближчав, і сурма, яка щось коротко й весело прокричала. Цим звукам відповіло свердління посвисту хлопчаків із покрівель будинків на вулиці, що виводила з базару на гіподромську площу, і крики «побережись!»

Вояк, що самотньо стояв на очищеному просторі майдану зі значком у руці, тривожно змахнув ним, і тоді прокуратор, леґат леґіону, секретар і конвой зупинилися.

Кавалерійська ала, набираючи щораз ширшого клусу, вилетіла на майдан, щоб перетнути його краєм, оминаючи скопище народу, і провулком попід кам’яним муром, де п’явся виноград, найкоротшим шляхом проскакати до Лисої Гори.

Летячи клусом, маленький, як хлопчик, темний, як мулат, командир али — сирієць, порівнявшись з Пилатом, щось тонко прокричав і вихопив меча з піхов. Лютий вороний змоклий кінь сахнувся, став дибки. Вкинувши меча до піхов, командир джиґнув батогом коня по шиї, вирівняв його й поскакав до провулка, переходячи на чвал. За ним по троє в ряд полетіли вершники у хмарі куряви, заплигали шпичаки легких бамбукових списів, повз прокуратора майнули обличчя, із весело вишкіреними блискучими зубами, які здавалися особливе засмаглими під білими тюрбанами.

Здіймаючи до неба куряву, ала увірвалася до провулка, і повз Пилата останнім проскакав вояк із палахкою проти сонця сурмою на спині.

Затуляючись від куряви рукою й невдоволено наморщуючи обличчя, Пилат рушив далі в напрямку до брами палацового саду, а за ним рушив леґат, секретар і конвой.

Було близько десятої години ранку.

— Так, було близько десятої години ранку, високоповажаний Іване Миколайовичу, — сказав професор.

Поет провів рукою по обличчі, як людина, яка щойно отямилася, і побачив, що на Патріярших настав вечір.

Вода у ставі почорніла, й легкий човник вже плинув нею, і чувся плескіт весла й смішки якоїсь громадянки в човнику. В алеях на лавах з’явилася публіка, але знову ж таки на всіх трьох боках квадрата, окрім того, де були наші розмовники.

Небо над Москвою ніби вицвіло, і дуже виразно було видно у висоті місяць у повні, але ще не золотий, а білий. Дихати стало багато легше, і голоси під липами тепер звучали м’якше, по-вечірньому.

«Як це я не помітив, що він встиг сплести ціле оповідання?.. — зачудовано подумав Бездомний. — Воно он уже й вечір! А може то й не він розповідав, просто я заснув і це все мені наснилося?»

Та слід гадати, що усе ж таки розповідав професор, інакше доведеться припустити, що те саме наснилося й Берліозові, бо той сказав, уважно приглядаюсь до обличчя іноземця:

— Ваше оповідання надзвичайно цікаве, професоре, хоча воно аж ніяк не збігається з євангельськими оповістями.

— Даруйте, — поблажливо посміхнувшись, озвався професор, — вже хто-хто, а ви ж бо маєте знати, що геть нічого з того, що написано в Евангеліях, не відбувалося насправді ніколи, і якщо станемо посилатися на Евангелія як на історичне джерело… — він ще раз осміхнувся, і Берліоз затявся, тому що дослівно те саме він казав Бездомному, йдучи з ним Бронною до Патріярших ставів.

— Це так, — відзначив Берліоз, — та боюся, що ніхто не може потвердити, що й розказане вами діялося насправді.