Михаїл Булгаков - Майстер і Маргарита

До слова «Анничка» прив’язли слова «соняшникова олія», а потім чомусь «Понтій Пилат». Пилата поет відкинув і заходився плести ланцюжка, починаючи від слова «Анничка». І ланцюжок той сплівся дуже скоро й відразу привів до божевільного професора.

Даруйте! Та він же саме й сказав, що засідання не відбудеться через те, що Анничка розлила олію. І от прошу, воно не відбудеться! Ба більше: він прямо сказав, що Берліозові відріже голову жінка?! Так, так, так! Адже водієм була саме жінка?! Що ж це таке? Га?

Не зосталося навіть одробини сумніву в тому, що таємничий консультант точно знав наперед усю картину жахливої смерти Берліоза. Тут дві думки пронизали мозок поета. Перша: «Він аж ніяк не божевільний! Усе це дурниці!», і друга: «Чи бува не сам він підлаштував усе це?!»

Але дозвольте запитати, яким чином?

— А ні! Про це ми дізнаємося!

Доклавши превеликого зусилля, Іван Миколайович підвівся з лави й кинувся назад, туди, де розмовляв з професором. І виявилось, що той, на щастя, ще не пішов.

На Бронній вже засвітились ліхтарі, а над Патріяршими світив золотий місяць, і в місячному, завжди зрадливому світлі, Іванові Миколайовичу здалося, що той стоїть, тримаючи під пахвою не ціпка, а шпагу.

Відставний пролаза-реґент сидів на тому самому місці, де сидів іще недавно сам Іван Миколайович. Тепер реґент начепив собі на носа геть непотрібне пенсне [97], в якого одного скельця зовсім не було, а друге тріснуло. Через це картатий громадянин став ще огиднішим, ніж був тоді, коли вказував Берліозові шлях до рейок.

З похололим серцем Іван наблизився до професора й, поглянувши йому в обличчя, пересвідчився, що жодних прикмет божевілля в цьому обличчі немає й не було.

— Зізнавайтеся, хто ви такий? — глухо запитав Іван.

Іноземець набурмосився, глянув так, ніби вперше бачить поета, і відповів неприязно:

— Не панімай… русскі ґаваріть…

— Вони не розуміють! — устряв із лави реґент, хоч його ніхто й не просив пояснювати слова іноземця.

— Не прикидайтеся! — грізно сказав Іван і відчув холод під грудьми. — Ви щойно прекрасно говорили руською мовою. Ви не німець і не професор! Ви — вбивця й шпигун! Документи! — розлючено крикнув Іван.

Загадковий професор гидливо скривив і без того кривого рота й знизав плечима.

— Громадянине! — знову устряв мерзенний реґент. — Ви що ж це бентежите інтуриста? За це з вас суворо стягнеться! — А підозрілий професор зробив пихате обличчя, повернувся й пішов геть від Івана.

Іван почув, що губиться. Задихаючись, він звернувся до реґента:

— Гей, громадянине, поможіть затримати злочинця! Ви повинні це зробити.

Реґент надзвичайно пожвавився, скочив і загорлав:

— Котрий злочинець? Де він? Іноземний злочинець? — оченята реґента радісно заграли. — Оцей? Як він злочинець, то насамперед слід кричати: «Ґвалт!» Бо він втече. А нумо ж удвох! Разом! — і тут реґент роззявив пащу.

Розгублений Іван послухався й заволав «ґвалт!», а реґент його підманув, нічого не крикнув.

Самітний, хрипкий крик Івана добрих наслідків не дав. Дві якісь дівиці сахнулися від нього убік, і він почув слово «п’яний!»

— А, то ти з ним у спілці? — впадаючи у гнів, прокричав Іван. — Ти що ж це, глумитися наді мною? Ану пусти!

Іван кинувся праворуч, і реґент — теж праворуч! Іван — ліворуч, і той мерзотник туди ж.

— Ти навмисне під ногами плутаєшся? — звіріючи, закричав Іван. — Я тебе самого віддам до рук міліції.

Іван зробив спробу вхопити негідника за рукав, але схибив і нічогісінько не впіймав. Реґент наче крізь землю провалився.

Іван охнув, поглянув у далечінь і побачив ненависного невідомця. Той був уже біля виходу до Патріяршого провулка, та до того не сам. Вкрай сумнівний реґент встиг прилучитися до нього. Та й це ще не годі: третім у цій компанії виявився не знати звідки виниклий кіт, здоровезний як кабан, чорний як сажа або грак, та ще й із завзятими кавалерійськими вусами. Трійця рушила до Патріяршого, причому кіт рушив на задніх лапах.

Іван попрямував за злочинцями услід і відразу пересвідчився, що наздогнати їх буде дуже нелегко.

Трійця миттю проскочила провулком і опинилася на Спиридонівці. Скільки Іван не наддавав ходи, відстань між переслідуваними та ним ні на крихту не скорочувалась. І не встиг поет отямитися, як після тихої Спиридонівки опинився біля Нікитських воріт [98], де становище його погіршилося. Тут уже була товкотнеча, Іван налетів на когось із перехожих, його облаяли. А злочинна зграя до того ж вирішила тут удатися до улюбленого бандитського прийому — сипнути врозтіч.