Михаїл Булгаков - Майстер і Маргарита

І знову сіпнуло Берліоза. Звідки ж божевільний знає про існування київського дядька? Про це ж бо в жодних газетах, певна річ, нічого не сказано. Хе-хе, а чи ж не має рації Бездомний? А ну ж як документи ці липові? От тобі дивний суб’єкт. Телефонувати, телефонувати! Негайно телефонувати! Його хутко з’ясують!

І, нічого не слухаючи більше, Берліоз побіг далі.

Тут, при самому виході на Бронну навперейми редакторові з лавки підвівся точнісінько той самий громадянин, що тоді при світлі сонця виліпився з жирної спеки. Та тепер він був уже не повітряний, а звичайний, тілесний, і в сутінках, що западали, Берліоз ясно розгледів, що вусичка в нього як курячі пера, оченятка маленькі, іронічні й напівп’яні, а штанці картаті, підтягнуті настільки, що видно брудні білі шкарпетки.

Михайло Олександрович аж позадкував, але втішив себе тим міркуванням, що це дурний збіг і що взагалі про це нема коли розмірковувати.

— Турнікета шукаєте, громадянине? [93]— тріснутим тенором запитав картатий тип. — Отсюдою, будь ласка! Просто, і вийдете, куди треба [94]. З вас би за напуття на чверть літри… поправитись… колишньому реґентові! [95]— кривляючись, суб’єкт навідліг зняв жокейського свого картузика.

Берліоз не став слухати канюку й кривляку реґента, підбіг до турнікета й узявся за нього рукою. Повернувши його, він уже забрався був ступити на рейки, як в обличчя йому приснуло червоне й біле світло: засвітився в скляному ящику напис «Стережись трамваю!»

Тієї ж миті й підлетів той трамвай, що завертав новопрокладеною колією з Єрмолаївського на Бронну [96]. Завернувши та вийшовши на пряму, він раптом освітився зсередини електрикою, звив і наддав ходу.

Обачний Берліоз, хоча й стояв безпечно, вирішив повернутися за рогатку, переклав руку на коловороті, зробив крок узад. І тої ж миті рука його ковзнула й зірвалася, нога нестримно, ніби по льоду, поїхала бруківкою, що укосом сходила до рейок, другу ногу підкинуло, і Берліоза викинуло на рейки.

Намагаючись за щось вхопитися, Берліоз впав горілиць, злегка вдарившись потилицею об бруківку, і встиг побачити у вишині, але чи справа, чи зліва — він уже не збагнув, — позолочений місяць. Він встиг повернутися на бік, скаженим рухом тієї ж миті підтяг ноги до живота, і, повернувшись, розгледів геть біле з жаху обличчя жінки-водія та її червону пов’язку, що мчить на нього з нестримною силою. Берліоз не скрикнув, але довкруж нього відчайдушними жіночими голосами заверещала уся вулиця. Водій рвонула електричне гальмо, вагон сів носом у землю, тоді зразу підскочив, і з гуркотом та дзвоном із вікон полетіли шибки. Тут у мозку Берліоза хтось у відчаї скрикнув: — «Невже?..» Ще раз, і востаннє, промайнув місяць, але вже розвалюючись на шматки, а потім стало темно.

Трамвай накрив Берліоза, і під ґрати Патріяршої алеї викинуло на брукований укіс круглий темний предмет. Скотившись з цього укосу, він заскакав бруківкою Бронної.

Це була відрізана голова Берліоза.

Вщухли істеричні жіночі зойки, відсвердлували сюрчки міліції, дві санітарні машини відвезли: одна — обезголовлене тіло й відтяту голову до морґу, інша — зранену уламками скла красуню водія, двірники в білих фартухах прибрали уламки скла й позатрушували піском криваві калюжі, а Іван Миколайович як упав на лаву, не добігши до турнікета, так і зостався на ній.

Декілька разів він силкувався підвестися, та ноги його не слухали — з Бездомним сталося щось ніби як параліч.

Поет кинувся бігти до турнікета, тільки-но почув перший зойк, і бачив як голова підскакувала на бруку. Через це він так ошалів, що, впавши на лаву, вкусив собі руку до крови. Про божевільного німця він, звісно, забув і силкувався збагнути тільки одне, як це може бути, що ось він розмовляв з Берліозом, а за хвилю — голова…

Схвильовані люди пробігали алеєю повз поета, щось вигукуючи, та Іван Миколайович їхніх слів не сприймав.

Однак несподівано біля нього перестрілися дві жінки, й одна з них, гостроноса та простоволоса, заверещала над самим вухом поета другій жінці таке:

— Анничка, наша Анничка! Із Садової! Це її робота! Взяла вона в бакалії соняшникової олії, та літрівку об вертушку й розбехкала! Усю спідницю запаскудила… Вона вже лаялась, лаялась! А він, бідолаха, виходить, послизнувся та й виїхав на рейки…

З усього, що викрикнула жінка, до збентеженого мозку Івана Миколайовича вчепилося одне слово: «Анничка»…

— Анничка… Анничка?.. — забурмотів поет, тривожно озираючись. — Стривайте, стривайте…