Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Ну ти й молодець! Оце так сюрприз приготував! – хвалив його дід Сава. – Сьогодні і я проїду по селу. Це ж треба так придумати, щоб на голоблі чорнобривців нав’язати, а дуги жовтими жоржинами обплести! Та ще й дзвіночки десь знайшов. І не загубилися вони за роки війни! Хто ж це їх приховав? Це вже такий хазяїн, який і про весілля думав у лиху годину. – Він не вгавав, бо сьогодні йому все було до душі.

– Дзвіночки в Кирила були. Син у нього був нежонатий, от він і беріг їх, надіючись, що колись та й пригодяться, – проговорився Никифорович, знаючи секрет свого товариша.

Він ще раз оглянув вбрану підводу, побачив щасливі посмішки всіх, хто на ній сидів, і рушив до сільської ради. Коли всі пішли всередину, він стеріг свій транспорт, щоб ніякої оказії не трапилося, пригадавши що в Мар’яни тоді чомусь відвалилося колесо. А коли молоді повернулися, попросив пред’явити документ. Роздивився сам, показав його іншим і лише тоді стьобнув коней віжками.

Коли підвода наближалася до Олиної хати, біля двору вже було людно. А коли спинилися – Костя скочив і взяв свою, тепер уже законну, дружину на руки. Надя, міцно обхопивши його за шию, червоніла, але пишалася. Жінки завмерли від побаченого, бо щоб носили на руках – такого тут ніхто не пригадував. Деякі стали перешіптуватися, нагадуючи одна одній про дівчину, яка кинула в селі нагуляну на війні дитину, і мало не показували на неї пальцем.

– Ото шльондра! – не запізнилася на такі розмови і Лисавета, хоча її Фрося й смикала за рукав.

– Але страшенно красива, – додала Марія Коваленко. – Таку все одно на руках носитимуть, – примружила очі та задумалася.

Старі баби аж роти розкрили, бо не так пішло весілля, як раніше було.

– Так уже заплутали все, так заплутали, – хитала головою стара баба Наталка. – Чужий двір і чужа хата, та ще й поліцая. Нічого не розібрати. Якась одна дитина на двох з нашою Ольгою. То де вони її взяли? Невже я так багато новин проґавила, поки хворіла?

– Цитьте, бабо! Гуляйте, поки гармошка грає. Потім розбиратися будете, – сміявся з неї дід Кирило, без якого сьогодні і весілля не вийшло б.

А молоді, здається, нікого не бачили і нічого не чули, окрім своїх сердець.

– Ви тільки погляньте на дорогу! – показував Никифорович з воза. – Не як Михайло Адамович з поїзда йде! Їй-богу, він! Навіть валізка та сама. – Високого і худорлявого чоловіка з трохи згорбленою спиною він помітив ще раніше, але боявся помилитися. – Це ж треба так? Як у кіно! – аж розвів руками.

Люди вже розступалися, даючи сину дорогу, а Костя продовжував придивлятися. Коли й назустріч попрямував, теж сумнівався, що то його батько.

– Тату! – в кінці вже біг до нього.

– Синку! – Батько аж захитався від несподіванки.

Вони обіймалися. А Надя вже цілувала обох довгов’язих чоловіків, які різнилися лише кольором волосся, зморшками на обличчі та медалями на грудях.

– Невже якраз на твоє весілля потрапив? – Батько теж не міг повірити в такий збіг обставин. – Навіть не спізнився ні на хвилину! – Завжди мовчазний і трохи насуплений, сьогодні він посміхався.

– Слава Богу, що ти повернувся, бо я вже не знав, що й думати. Де ж ти був так довго? – Костя одразу про головне, яке і його мучило.

– На підводному човні, від самого початку війни. А в кінці на Сході затримались, аварія у нас сталася. У холодному морі мало не залишився, потім через сильне переохолодження запалення легенів лікував. Сюди декілька листів надіслав, але відповіді так і не отримав. Але не тільки я, ніхто чомусь не отримував. Думали, що це випадково, та, мабуть, комусь так треба було. А ти, я бачу по нагородах, не ховався від куль, – Михайло Адамович аж протирав свої окуляри. – Герой, значить! – навіть спину вирівняв та вище підняв голову.

– Нехай знають наших! – підморгнув йому син.

Люди одразу зашуміли, почали здоровкатися до Михайла Адамовича, перепитувати про здоров’я. Дехто одразу почав на свої болячки скаржитися. А Мар’яна та Ольга, зустрічаючи тепер хлібом і сіллю не тільки молодих після вінчання, а й батька з фронту, запрошували гостей до святкового столу, від якого пахло наїдками аж на вулицю. Зайшовши до двору, батько придивлявся до всіх гостей і не сідав – шукав свою дружину та дочку. Помітивши, Костя розхвилювався і не знав, з чого почати.

– Сідайте, тату, біля мене, ні матері, ні сестри серед них немає, – повідомив тихо.

– Чому ж не прийшли? – дивувався той, не думаючи про погане. – На твоє весілля і не прийшли, – продовжував далі переглядати присутніх.