Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Усе внесли і все зібрали, навіть гроші на третю державну позику. Взимку одяг солдатам шили та ремонтували не тільки в артілі, а й по хатах – усі працювали на нашу армію, – хвалилася Христина своєму Харитонові. Тільки й досі не зрозумію – чому те, що в сорок першому зібрали, спалили під Черніговом? Якщо хотіли, щоб ворогові не дісталося, то не потрібно було в нас забирати?

– Цить, краще співай, ніж таке згадувати, – спинив її дід Кирило, випадково підслухавши.

Але сьогодні в присутності чоловіків їм дуже хотілося довести, як важко було, живучи в холоді та голоді, все те збирати та віддавати. Та й говорили про добровільну здачу, а потім вимагали, бо що можна було взяти в цього бідного люду в такий час.

Незважаючи на серйозні розмови, Кирило все ж розтягнув свою гармошку, бо в коло збиралася вийти Катерина зі своїми частівками. Коли вона гордо підняла голову і важно пройшлася, вихляючи задом, чоловіки аж руки до неї тягли. Вона притопувала ногами і підморгувала їм, торкнулася Харитонової бороди, потім Василевої гімнастерки, а побрязчавши медалями, спинилася проти Ігнатовича, та так близько, що й муха між ними не протислася б.

Проспівала йому майже в саме обличчя. Але спантеличений Ігнатович, мабуть, нічого не зрозумів, бо, схопивши її за талію, став кружляти. А вже як отямився, тільки тоді посварився пальцем та знову поспішив слідом співати і своїх:

Та Катерину сьогодні неможливо було переспівати:

– Забрала твого жениха, Мар’яно, і оком не моргнула, – кепкувала Горпина Петрівна. – Так скакав перед тобою, так скакав! І по каблуках руками бив і по носках, а вийшла Катерина, то не почув навіть, що вона його при всьому народі дурником обізвала.

– Так йому й треба. Катерині ще й подякую, може, тепер до мене не чіплятиметься.

– Твоя правда. Але він сьогодні мов на сцені в театрі – веселий і добрий, а сам, душею відчуваю, все щось винюхує. – Дід Сава поглядав, як той перебирає ногами. – От скажете потім, що я не вгадав. Навіть довго чекати не доведеться.

– Ти, Саво, просто його не любиш, і я ненавиджу, то що б він не робив, а довіри до нього не буде. Хоча всім, здається, подобається. Веселиться чоловік – прямо душа компанії, – знизала плечима Горпина.

– Люблю не люблю… Таке придумала, він же не дівка, щоб любити. Я людей на відстані відчуваю, тут мене не проведеш. Сказав, що винюхує щось наш начальник, – значить, так воно і є. А ви вуха порозвішували та в долоні плескаєте, аж горять уже. Бач, як на її груди дивиться – як кіт на сало. Катерина молода та хитра дуже, його перехитрить, як захоче. Ще подивимося, що воно далі буде…

Не встиг він договорити, як спіткнувся Ігнатович і впав прямо до Катерининих ніг. З того ніхто, крім неї, не засміявся – все ж великий начальник. Але й руки ніхто не подав, щоб він звівся на ноги. І поки Ігнатович ставав на коліна, потім піднімався в повен зріст, витрушував пилюку зі своєї парадної форми, Катерина мовчки спостерігала. А як тільки вирівнявся, вона знову заспівала:

– Ну, холера! – знову посварився Ігнатович пальцем.

Вона сміялася, мов божевільна. Уже навіть почали думати, що з нею щось сталося. А коли сама опустилася на коліна, закрила руками обличчя та гірко заплакала, – вже й за Михайлом Адамовичем послали.

– Миронушка, мій любий! Чому ж ти не повернувся? Мене молоду залишив і трійко сиріток, – голосила на всю вулицю.

– От бідолашна, як з горя побивається, – заплакала й собі стара баба Наталка.

– Багато випила, нарівні з чоловіками хиляла, – додала Фрося.

– І хто б казав? – не стрималася Марія. – Тебе взагалі сюди не кликали.

– Тихо, – гримнув на них дід Кирило. – Вставай, моя отаманшо, – лише він так називав свою сусідку. – Мені теж хочеться заплакати, бо сина тут немає. Але Кирило грав сьогодні, мов у молоді роки, – поглянув на всіх. – Радійте люди – не буде більше війни на цій землі!

Повісивши на плече свою гармошку та взявши під руку Катерину, повів її вулицею на свій край. За ними спішили додому і жінки, ведучи за собою своїх чоловіків. Залишилася стояти під парканом лише молодь, яка з Німеччини повернулася. Тут точилися розмови про різні міста, заводи, про хазяїв, про те, кому пощастило, а хто мов у концтаборі був. Згадали й тих, хто не повернувся, – загинув на чужині від роботи та від голоду. Шепотіли й про тих, хто не захотів повертатися, прибившись до союзників – американців. І все гадали – чи їх там виловлять по одному, чи все ж пощастить подалі сховатися та прижитися в тому щасливому світі.