Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Хату?! – перепитав, ніби недочувши. – Для чого вона йому зараз? Навчається хлопець, живе, мабуть, у гуртожитку, то навіщо йому хата, все одно порожня стоятиме.

– Чому порожня?! І я могла б… – Вона спинилася, не договоривши.

Він усе зрозумів, довго стукав пальцями по столу, поглядав то на неї, то у вікно, поки знову заговорив:

– А батько, кажуть, пішов – і ні слуху, ні духу. Чув я в районі, що по лісах зараз бандитів багато розвелося. Хто від війни ховався, хто з фронту чи полону втік. Додому повертатися бояться, а їсти всім хочеться, тож крадуть та грабують. Зараз проти них озброєні загони посилають, бо зброї трофейної в них багато.

– До чого ви все це кажете? Про кого воно? – Сама наперед знала: зайшов здалеку, тепер і основне скаже.

– Може, і про батька того хлопця здорового. Або сам уже повернувся б, або похоронка прийшла б. Та й не один він у нас такий. Усі вони у районному списку записані. – Тепер знову перед нею сидів той Ігнатович, якого вона ненавиділа.

– Та він же лікар, може, де в госпіталі поранених і досі лікує, – намагалася виправдати.

– Листа надіслав би. Усе одно щось тут не так. – Він знову тарабанив пальцями по столу, кусаючи свої тонкі губи.

– І в чиїй тільки голові могло таке народитися? Невже у вашій? – Вона сміливо глянула на нього, зовсім не злякавшись того злого погляду з-під густих чорних брів.

– У тебе похоронка також сумнівна, і брата не чути, – вирішив і він докинути їй наостанок.

– Ви що сказали? – Вона скочила на ноги і вся затремтіла.

Знову, як і колись, хотілося вдарити його важкою чорнильницею, а потім якомога швидше покинути це приміщення.

– Жодна зустріч наша добром не закінчувалася, сьогоднішня також не виняток! – Вона майже кричала, забувши за Костю і його весілля. – Що ж то за любов така? – грюкнула дверима кабінету, побачивши, як той скипів і собі на ноги схопився.

Було, думала про нього, потім знову ненавиділа, бо він то наближав її до себе, то знову гнав геть. Так і цього разу вийшло – вона вискочила з будинку сільради як ошпарена.

– Що з вами, Мар’яно? – аж налякалася Надя. – Не дозволяють нам?… – Вона затнулася на півслові. Боялася почути якесь заперечення, бо щастя було зовсім близько. Тому стояла мовчки і ладна була заплакати.

– Ні, ні, ваше питання вирішиться, то ми в колгоспних справах посперечалися. Йдіть додому і готуйтеся, а я ще з батюшкою поговорю, може, він і повінчає вас завтра. Церкву ще ж не закривають, хоч і не дозволяють ні дзвонити, ні в нормальні години правити. Коли таке було? До сьомої ранку вже обідня закінчується. Звичайно, ніхто не ходить, бо піч треба топити і худобу порати. Так і відвикнуть люди Богу молитися, а молодь взагалі не знатиме, правда, вона вже й не збирається туди.

Коли Мар’яна проводжала молодих, які спішили до Мишка, на порозі сільради стояв Ігнатович і, затягуючись синюватим димом, дивився на неї. Його погляд навіть на відстані то обпікав, то пестив, але на душі легше так і не стало. У церкві думки так плуталися, що вона інколи навіть молитву не чула. «Прости мене, Господи! За що так караєш? – вдивлялася в його намальований лик, і їй здалося, що він уважно дивиться на неї. – Я все витримаю, все стерплю, не допусти тільки такої наруги над моєю родиною», – просила від усього серця, щоб ні її чоловіка, ні брата серед тих розбійників не було.

Після служби поспішила до молодих, аби сповістити про згоду отця Федота на вінчання. Вони були дуже раді, навіть боялися повірити, що все так добре вийде. Ольга одразу заметушилася різати декількох качок, а Костя побіг до Тоні за столом, якого й зараз носили із двору у двір. В останні роки за ним тільки поминали померлих, бо святкових подій у селі ще не було. Мар’яна пригадала, як вона запрошувала на своє весілля, після чого Надя, одягнувши Олину вишиванку та прив’язавши декілька кольорових стрічок до сплетеного Любочкою вінка із осінніх чорнобривців, пішла з женихом запрошувати на своє свято.

– А які раді, а як від щастя світяться їхні очі! – солодко примовляла Горпина, коли вони з Мар’яною вже в сутінках стежкою через городи пробиралися на свою вулицю. – А що? Це я вгадала, що на Покрову будемо гуляти весілля, а ви не вірили. От звідки знати?! Сама дивуюся, мабуть, побачила в них те кохання, яке не до всіх приходить, – не вгавала вона.

– Ні, я це помітила, коли вони, повернувшись з війни, тільки-но зайшли до мого двору. – Мар’яні, як дитині, хотілося своє доводити. А потім, усміхнувшись, додала: – Усім було зрозуміло, що діло дійде до весілля. Інакше й бути не могло.