Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Раділи й сусіди, отримавши запрошення від молодих. Шкодували, що дарувати нема чого, а огірків, помідорів узяти, картоплі наварити, хліба спеченого – це було можливим. Та й не чекав ніхто тих подарунків, головне – оживало село і поверталося до нормального життя.

– А чи за Кирила не забули? Яке ж весілля без нього та його гармошки! – нагадав дід Сава за свого товариша, коли вони дійшли до його хати. – Бач, ще тільки вечір, а в Горпини вже ноги пританцьовують, – помітив, що вона веселою стала.

Він і дня не міг прожити без свого жартівливого тону. Без нього, здавалося, вже б давно був на тому світі.

– Чому б і не потанцювати, коли радість така. – Вона аж руки в боки взяла та крутнула плечима. – Ой, і люблю ж весілля! Тоді всі радіють і всі щасливі, а потім уже як буде, – їй знайомі були і сімейні будні. – За Кирила дарма хвилюєшся, без нього діло не освятиться, – продовжувала крутити носком свого черевика, ніби біля неї вже грала гармошка.

– Бачив тебе на одному весіллі в молоді роки, то ти гарно вміла танцювати, – у його очах теж блиснув вогник молодості. Він тоді думав, що вона вічно триватиме, тепер упевнений в іншому: молодість – то коротка мить, але чомусь весь свій вік він за неї згадує. – Не лише я – всі задивлялися! – Сава не наважувався й зараз зізнатися, що навіть з батьком говорив одного разу про Горпину, а той одразу почав підхвалювати Проню та рахувати майбутнє придане.

– Чому ж не підійшов? Ще скажеш, що побоявся, – ось і видалася в неї нагода дізнатися про те більше.

– Може, і побоявся, не пам’ятаю. – Дід знизав плечима. – Мабуть, до Проні вже ходив, – сам лукаво мружив очі. – Ти танцювала, а Проня співала, виходить, пісня перемогла. – Навіть сам був задоволений такою відповіддю.

– Думаю, що не так було, але добре розказуєш. – Горпина теж намагалася жартувати. – Хоча на старості міг би й по правді сказати, – робила вигляд, що це її не дуже цікавить, а сама аж зніяковіла.

«А що, Саво, ти сам до того підвів. Цікаво, що ж відповіси? – неначе хтось розштовхав її дівочу гордість, яка спала у скрині під її першою вишиванкою та плахтою з тонкою талією. – Бачила, як ти до мене придивлявся». – Одразу й вечорниці перед очима бозна-звідки взялися.

– Проня дійсно співала гарно, – сказала по хвилі. – І краса в неї була, тільки я з бідної родини, а вона з багатої, – все ж вирішила правду вивести. – Не дуже тоді батьки у нас питали, але, дивно, якось так парували, що й жилося непогано, ще й поважали одне одного. Тепер поради не питають, а потім живуть як кішка із собакою. І зрозумій, що краще. А кохання… Ніхто й зараз точно не скаже, що то воно таке.

Вони удвох дивувалися своїй розмові й насолоджувалися словами, а Мар’яна навіть не чула їх – усе про своє думала.

– Стривай, чого така сумна сьогодні? – спитав дід, коли вона вже відчиняла хвіртку до свого двору. – Щось сталося? – від діда не міг сховатися той розпач, який вселився в її душу після розмови в сільській раді. – То ж не від заздрощів на чуже щастя? – намагався вгадати причину.

– Ну що ви, діду, як так можна! За молодих я радію.

– Тоді відпочивай і теж готуй ноги на завтра, – сказав на прощання.

Наступного ранку веселе сонце і чисте голубе небо сповіщали про теплий осінній день. Ще й діти не прокинулися, як у церкві вже йшла служба. Тут можна було побачити багатьох жінок і чоловіків у військовій формі. Але серед усіх виділялися найвищий на зріст солдат, яким був Костя, і найгарніша жінка – Надя. На ній було красиве пальто, яке Тимофій прислав Тоні з Європи. Дехто навіть заходив наперед, аби його уважніше роздивитися, бо воно було дуже помітним серед сірих старих куфайок та потертих плюшок. Милувалися і гарною легкою хустиною на її голові, тільки стоптаними невеликими чобітками залишилися незадоволені. Їм байдуже було, що Надя вперше на службі, вони придивлялися, як вона молиться, і отримали насолоду від того, з якою гордістю вона все те робила. Помітили навіть, як смикала за рукав свого воїна, який і з відкритими очима міг задрімати під монотонні слова отця Федота. Але все це була проста жіноча цікавість і не більше. Про цих молодят вони вже знали багато чого, але навчилися виділяти головне – вони пройшли війну, вони навчаються, до того ж не по роках серйозні. Тому після служби люди не розходилися, усім кортіло подивитися їхнє вінчання.

Село велике, та й не одне, а молодь вінчалася все рідше, повіривши радянській владі, що релігія – це опіум для народу. Сьогодні всі раділи, а вийшовши з храму, ставали по обидва боки стежки, що вела до хвіртки. Молоді проходили через такий коридор, а всі вітали їх та бажали щасливого життя. Біля церковного паркану на них чекала підвода із запряженими двома кіньми. На ній за погонича сидів Никифорович та махав рукою, запрошуючи до себе.