Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Не доведи Господи! – Мар’яна боялася навіть думати про таке. – Якби оце зараз линув, то ще б спаслися. – Вона шукала на небі провісників дощу – перисті хмари, а не знайшовши, опустила очі. – Правда, висока трава все одно вже не виросте. – Її погляд сумно блукав довкола, шукаючи зеленого острівка. – Виходить, що ні хліба, ні молока в нас не буде, – ледь проказала, бо перед очима знову зринала мовчазна вулиця з мертвими людьми попід парканами. – Кажуть, щоб колгоспні корови не пропали, їх завтра до лісу гнатимуть. – Сама зарані знала – якщо вони й не здохнуть, то людям все одно нічого не дадуть.

– То ти Василя свого пускаєш? – Дід аж зрадів, що будуть про інше говорити.

– Нехай іде. Він же в мене пастух із досвідом, уже друге літо корів пасе. При ділі буде, і поїсти хоч щось дадуть. Уже з колгоспу пшона торішнього трохи виділили та гречки, тож будуть кашу варити. А доярки з бідонами щодня їздитимуть корів доїти, то, може, й молока перепаде. Василько вже торбину складає та аж наспівує, а Павло заздрить, бо і йому хочеться, – поки договорила, вже про інше надумала. – А від Григорія нічого не чути? – Її цікавили новини про Тимофія, і хоча не було втішних, усе ж надіялася на диво.

– Написав по всіх адресах, може, хто допоможе чи того хорошого майора знайде. Але відповіді поки що жодної немає. – Дід Сава багато бачив у своєму житті, але щоб кинути за ґрати зовсім невинну людину – вже вкотре не міг повірити і теж надіявся на диво. Зараз м’яв у руках свого старого картуза, а Мар’яна чекала ще якихось слів. – Нема чого додати, дорогенька. Каже Григорій, що не відповідають ті офіцери та майори. А от у міліції Гришка зустрічав одного чоловіка, той перепитував про Дем’яна, вони до війни разом десь працювали. Дуже дивувався, що той у поліцаї пішов, а про банду й зовсім не повірив. Каже, що тоді добре свою справу робив – такої він думки про нього. Ти зрозуміла, Мар’яно?

– Та що тут розуміти – що в міліції, що в поліції для Дем’яна одна й та ж робота. Пригадуєте, коли розкуркулювали, він теж в активістах бігав, аби забрати та приховати? Отже, змолоду такий, а той міліціонер думав, що він радянській владі такий відданий.

– Про Дем’яна мені й розповідати не треба. – При згадці аж обличчя дідове змінилося. – Ми з ним зустрілися ще на зорі радянської влади, – пригадав свою дорогу з Чернігова, ніч у Горпининому дворі й Дем’яна з шаблею, якому так хотілося позбавити його життя. – Хіба таке забудеш! Він і вирішив мою долю. З того часу я в думках та у снах і ловив його, і бив, і за петельки тягнув здавати. Тепер я серед своїх доживаю як людина, а його з мішком гріхів відправили на той світ. Прости мене, Господи, але радію, що земля очистилася від такої погані, – уже не вперше він за одну хвилину встиг багато чого наговорити.

– Не лише вам, багатьом зла наробив. Настя Бойчиха його й зараз кляне. Піймав колись її на дорозі із десятьма хлібинами, вона якраз з поїзда додому поверталася. У тридцять четвертому, мабуть, це було, але й тоді, хто живий зостався, не наїдалися вволю. За те, що в Гомелі двадцять кілограмів соняшника зі свого городу продала, а на ті гроші десять буханок хліба дітям купила, десять років дали бідній тітці. При обшуку матерію в неї шукали та змушували зізнатися, що займалася спекуляцією. Хоч і не знайшли нічого, все одно по тій статті засудили. Люди розуміли, що то неправда, але на відкритому суді ніхто не встав і не захистив: чи побоялися, чи думали, що й так минеться.

– Це та Настя, яка у війну лиса з Херсона пішки прийшла? – пригадував дід Сава.

– Вона. Німці з в’язниці таких повипускали. Ще про зерно розказувала, як наші з пароплава все у море викинули, щоб ворогові не дісталося.

– Про зерно чув. Наше теж спішили кудись відправити, а людей напризволяще кинули – як хочете, так і виживайте. У містах теж було – або помирай, або на німців іди працювати. Тепер що виробляють?! Чула, що Костя про Київ розказував? Хто в часи окупації пішов на фабрику чи завод працювати, всіх викликають, справу заводять, вважаючи їх німецькими посібниками. Про пайок німецький нагадують, заради якого і йшли туди. Виходить, що попав наш люд в такі жорна між двома монстрами – Сталіним і Гітлером, звідки ніяк вискочити було. На фронті чоловіків місили, а нам теж дісталося, в окупації люди були, як у полоні.

– Воно то так, але хочеться якомога швидше все забути. Нових проблем через край. – Мар’яна скрушно хитала головою та поглядала на дорогу, чекаючи на своїх подруг по ланці, бо час було йти на роботу.