Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– А як там Тоня наша, скажи? Щось не видно її останнім часом. – Дід Сава спинив свій погляд на її хаті.

– Стара хвороба повернулася, знову не їсть нічого, знову плаче. Цього разу і ліки приймає, але нічого не допомагає.

– Так… Так… Перевели сім’ю. Все було для щасливого життя: і любов, і дітки, і до роботи не ледачі, і розумом Бог не обідив. Головне – ні владі, ні людям не вороги. Але й такі чомусь не потрібні. Моя баба Проня теж ледь оклигала після того, як Тимофія забрали. Тепер наче ненормальна стала, все за Григорієм тремтить, як за малою дитиною.

– А він кімнату ще одну в комуналці отримав? – Мар’яна пригадала про його плани.

– Де там! ЖЕК одразу туди цілу сім’ю поселив. А їм в одній кімнаті ще тісніше стало, бо із Вовчиком п’ять душ тепер, – дід зітхнув важко. – Таке враження, що продовжують виводити наш рід, на рідній землі місця нам немає, – нічого нового не сказав, а очі й цього разу здивовані. – Тепер, Мар’яно, лиш дай Бог зиму пережити! – його думки поверталися до тієї біди, яка знову насувалася. Але й цього разу не хотілося вірити, що ніхто їм не надасть ніякої допомоги.

На ранок Мар’яна відправила Василька разом із пастухами, а за ним побіг і Павло, упросився все-таки, бо через посуху в полі нічого було робити. Пасли вони майже місяць, а вона раділа, що хлопці там зміцніють і підростуть.

– Уже й скучила за ними, хоч до лісу йди провідувати. – Одного дня завела розмову з бригадиром, коли вибирали низенький від посухи льон.

– Не хотів я тобі настрій псувати, але хлопці твої вже вдома, – здивував її такою відповіддю.

– А корови ж як? – Чомусь аж холод у душі розлився.

– Я Максима й Харитона послав на допомогу, бо твої та ще троє воювати в лісі почали.

– Як воювати? Про що це ти говориш, Юхиме? – Тепер вона зрозуміла, чого її серце так колотилося останнім часом.

– Стріляли бойовими, та де там стріляли – палили. Навіть гранати дві жбурнули. Відтоді корів до лісу не загнати, бояться, і квит.

– А де ж узяли? Невже на боєприпаси натрапили? – почала здогадуватися.

– Так і було. Але нікому не сказали, самі переклали все, порахували й почали пробувати. Два дні воювали, поки доярки передали сюди таку новину. А сьогодні з району військові приїхали та всі боєприпаси вивезли.

– Де ж хлопці мої? – Вона аж завмерла від таких новин.

– Поки стріляли, то хоробрі були, а потім налякалися та додому драпонули, – Юхим аж засміявся.

– От Господи! – Їй зовсім було не до сміху. – Так і влізуть у якусь халепу. Там же Павло був, він же слухняний, – пригадала, як довго наказувала йому, а після надіялася.

– Слухняний у тебе під рукою, а там, кажуть, комбатом його називали, тож командував.

– І що ж тепер буде? Ігнатович нам цього не простить, він нашу сім’ю й без того «любить». Радий буде покарати на всю котушку, – вже ввижалося їй, як Павла забирає міліція.

– Думаю, що полають хлопців та й забудуть. Скільки разів казали Ігнатовичу про зброю в лісі, а він, мабуть, розбійників боявся. Чекав, поки військові самі шукатимуть, та ще не хотів, щоб Тимофій поперед нього там ходив, помітили б його, то, можливо, й найстрашнішого не сталося б.

– А Митрофана – головного пастуха, там, мабуть, лають? – хотілося Мар’яні знати всі подробиці.

– Налякався він, коли стрілянина піднялася, та давай корів до гурту зганяти. На хутір хотів їх, щоб від лісу подалі. Коли це Василько твій з лісу вискочив та давай кричати: «Не бійтеся, дядьку, то не розбійники, то наші стріляють! Бандитів давно вже виловили, а зброї тут ще й зараз багато лишилося». Пастух пішов подивитися, та й сам спробував чи, може, хлопців підправляв, як бувалий солдат. Лаяти і не збирався, доки доярки галас не зчинили.

– Могли ж і загинути? – тільки тепер вона налякалася. – Невже не обійдеться? – шукала в Юхимових очах підтримки. – Я ж на тебе жодного разу не донесла, – нагадала йому про минуле.

Бригадир поїхав, так нічого й не сказавши, а вона, працюючи далі, все на село поглядала. Додому ввечері бігом бігла. Її хлопці не ховалися, а сиділи за столом мовчки і чекали розмови. Мар’яна розійшлася так, що й себе не пам’ятала. Відлупила лозиною обох, навіть Любочці та Ванькові дісталося, щоб не заступалися за братів. Василько одразу втік, а Павло стояв як укопаний. Лише згодом вихопив лозину з її рук і зламав.

– Годі, ми й так більше не будемо. Подумаєш, постріляли трохи.

Вона вийшла у двір, сіла на лавку і заплакала. Знову, як інколи було, лаяла свого Федора за те, що він кинув її напризволяще, померши на війні. А потім жалілася, що без батька важко синів ростити. А коли побачила, що діти боязко підходять до неї, одразу її гнів на жалість змінився.