Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Усе так і є. Об’їждчики стали гірші від поліцаїв, навіть дітей батогами б’ють, – додав і Кирило. – Мар’яниним хлопцям теж учора дісталося, особливо Павлові. Усі повтікали, а він щось доводити став, сьогодні, мабуть, весь запухлий, – журився, поглядаючи на її подвір’я.

– Образився бідолашний, ще б пак – уже котрий рік працює. Тільки село звільнили від німців, так підліткам норму трудоднів і встановили. Якби ж хоч дякували, а вони навпаки – підганяють та лають, а цього літа ще й побої додалися. – Дід Сава аж сам скривився. – Ні на одежину, ні на кусок хліба не заробили, тримаються, як усі – лише на власному господарстві, – шкода йому було Павла, що він уже почав пізнавати закони цього рабовласницького ладу. – Дивися, і Мар’яна зі свого городу виходить, – показував на неї своєю палкою. – Невже для грубки в’язку приготувала?! – Дід знав, що вже нема на чому й суп зварити. – Кажуть, що біля річки очерет серпами жнуть, то й нам треба не запізнитися, хоч по в’язці принесемо. Звісно, що не натопиш таким у холод, але теплий дух по хаті все ж розійдеться.

Сьогодні він все поглядав на одну-єдину березу, яка росла біля його двору. Вона завжди захищала його від жаркого сонця, тому й шкода було її спилювати. Усе ж вирішив, що доведеться, більше нема на що розраховувати.

– Раз жарке літо було, то холодна зима настане. Так каже Кіндрат, а він найстаріший на нашому кутку. – Сава й сам усі прикмети вже давно вивчив, але інколи у того діда все ж перепитує.

– Скоро почнеться, – відповіла Мар’яна, не піднімаючи голови. – Топити нема чим, їсти нема чого, погріб порожній, хлів також. Кури й гуси пропали, бо з весни зеленої трави не їли. Тепер лишилося…

– Павло там як? – перебив її дід, він і так знав, що вона хоче сказати – скласти руки на животі й чекати смерті. Останнім часом він це часто чув, тому такі слова його все більше дратували. – Хлопцеві травма така, – він знову про Павла. – Це ми вже до всього звикли, а йому ще багато чого зрозуміти доведеться. Провідати його можна? Зі мною він буде розмовляти?

– Приходьте. З вами, думаю, буде, а так… навіть зі мною не хоче. Усе в собі тримає, а воно ж важко. Кинулася вранці, а в нього подушка вся мокра, плакав, мабуть.

Про те, що й сама не спала цілу ніч, декілька разів підходила до нього, намагалася заспокоїти, навіть по голові погладити, як маленького, вона й дідові не розповіла. Лежала мовчки та зітхала важко, а думки до ранку не могли вгомонитися. «Чоловіка забрали, тепер за дітей взялися», – крутилося безліч разів. Та так боляче в грудях ставало, що навіть губи кусала, аби не вирвався крик та не налякав нікого.

– Навіть мені від того боляче, а йому й поготів, він же парубок молодий. – Дід Сава неначе читав її думки. – А Василько? – перепитав і про нього.

– Той хитріший, одразу тікає, тому менше й дісталося. Наносив і колосків, і зерна більш за всіх, але теж образився. Каже: якби гвинтівку десь узяв, таку, як у лісі були, то застрелив би обох – і об’їждчика, і Ігнатовича.

– Тоді йди, Саво, бо їй самій там не управити. – Кирило збирався додому. – Хлопці ростуть, чоловіча розмова потрібна. Але не тільки з поля ганяють, а й до лісу не пускають. Усе, як і тоді. – Він знову згадав про тридцяті.

– Як з осені не привезуть хоч хворостиння, то потім ні на чому буде їхати – коні і воли заслабнуть, а згодом і їх поїдять. Це теж уже було. Як казав наш отець Федот: «Нехай обійде стороною нас чаша сія». – Мар’яна страх як боялася того голоду.

– Може, якось виживемо. Після такої війни не хотілося б помирати навіть мені. – Дід Сава аж зігнувся, ховаючись від холодного вітру за невеликим комірцем старенької куфайчини.

Над головами якраз зграями кружляли ворони та голосно каркали. Раніше ніхто б не звернув на них уваги, а зараз здавалося, що й вони проти людей.

– Нема спасіння і від них, кожної хвилини шкодять. І що б його придумати? – міркував Сава. – Де б на якийсь суп зібрали, то вони подоїдають, – щоби клопотатися за просипане зерно, такого давно не було.

– Мамо, а Василько знову з торбиною на поле подався, – ще не добігши, повідомляв малий Ванько. – Каже, що ходитиме, поки не вб’ють, то ми з Любою плакали і не пускали, а він усе одно не послухав, – жалілася дитина, хлипаючи.

– Бачите, діду, кинув мене Федір напризволяще. Мабуть, я не доживу до того часу, коли виростуть мої хлопці та порозумнішають, – витирала вона хусткою свої і без того натерті очі.

– Заспокойся, хлопці в тебе хороші, роботящі. Це я винен, засидівся вдома, ніяк не відійду після того, що з Тимофієм сталося і з Грицьком моїм. Попереду зима, то ж буду частіше з хлопцями розмовляти, думаю, що все поправимо, – шукав він хоч якісь слова, аби її втішити.