Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Раз усе готово, то чому б не спробувати? Михайло Адамович каже, що треба в кислому їх відварити, то Василько і барбарису на кладовищі вже нарвав. Давно м’яса не їли – схудли он як. – Він навіть помацав свої ребра.

– Воронами я своїх дітей не годуватиму і сама того не їстиму, вони ж не тільки зерном харчуються, а й дохлятину дзьобають. І після того їх варити?

– Невже? І де вони зараз ту дохлятину знайти можуть? – Павло здивовано на неї дивився. – Ходять собі по полю та зерно збирають. То що – не можна? – знову не зводив з Мар’яни очей. – А так м’яса хочеться, – аж високо піднялися його худі груди та зітхнули важко. – Василько думає, що вони як голуби. Тільки не лайте їх, мамо, вони ж весь час про їжу думають.

Мар’яна, взявшись за голову, сиділа за столом і дивилася на дітей, а ті далі продовжували гратися на полику. Василько вже показував, як стріляли з рогатки, як добивали палицями, а Любочка теж не спала та розказувала, як патрати їх не хотіла. Анюта з них сміялася, а Мар’яна думала, що вона все-таки зварить, бо не тільки дітям, а й дорослим їжа увижається.

Незабаром східний вітер, який всю осінь піднімав куряву, змінившись на західний, приніс хурделицю. Вона крутила снігом над дорогами, хатами і навіть піднімалася вище – до самого неба. Розгулявшись ще більше, вітер висвистував сумні протяжні пісні, носився поміж похмурими оселями, залишаючи за собою довгий слід зі снігу та мерзлого почорнілого листя. Заглядав у вікна та бряжчав шибками, лякаючи не лише малих дітей.

Та навіть у таку погоду не завжди протоплювали в хаті – не було чим. Хліб пекли все рідше, тому, коли мати в невеликій діжечці починала щось місити, діти зарані сідали за стіл і могли сидіти в чеканні не одну годину. Цього ранку вони проспали, пригрівшись під периною. Тому, коли в печі паляниці почали підніматися і пахнути, вони кружляли біля матері, ковтаючи слину. А коли той дух розійшовся по всій хаті, навіть у сінях його чути було, сиділи мовчки і не зводили з неї очей.

Щоб хлібини були м’які та блискучі, Мар’яна змочила їх холодною водою, поставила на грубку і прикрила полотняним рушником.

– Ну що, мамо, вже дасте? – вкотре питав Ванько. – Терпіти більше не можу, живіт дуже розболівся, – майже плакало хлоп’я.

– А ти не дивися та слини менше ковтай, – порадила Любочка, яка весь час відводила свої сумні голодні очі.

– Зачекайте ще хвилину, нехай пара з нього зійде, бо зараз він не поріжеться, а тільки зімнеться. Якби це з жита чи пшениці – інша річ, а то чого тільки немає в цьому хлібові.

– Усе одно добре пахне, аж у животі все зводить. – Павло теж не в силі був дочекатися.

Мар’яна налила в миску затірку, в якій, окрім розведеного водою борошна, більше нічого не було. Потім терла мовчки стіл ганчіркою, аби ще хоч декілька хвилин минуло. А далі, взявши гострий ніж, почала надрізати край однієї паляниці. Першого окрайця подала Павлові, але не встигла й повернутися, як діти в одну мить розірвали окрайця на шматки. Павло швидко вкинув до рота свого шматочка і здивовано дивився на руки. У хаті стояла тиша, яку порушувала лише Марія, – вона сиділа на полику і, як завжди, щось шепотіла. Далі тягти вже не було куди, і Мар’яна, відрізавши дітям ще по шматку, поклала на стіл ложки для звареної бовтанки.

– Їжте не поспішаючи, бо живіт ще більше болітиме, – наказувала дітям.

У цей час рипнули сінешні двері, потім хатні, і на порозі з’явився Максим.

– Доброго вам здоров’я у вашій хаті! – проказав, знімаючи шапку. – Я вам великі санчата дров привіз. Не вітер, а вітрюган третій тиждень безперестанку свище, все повидував, то я й подумав, що ви в холоді сидите.

– А ти ж як? Тобі вони теж не зайві, – хоч і говорила Мар’яна серйозно, все ж була дуже рада.

– Я інколи стружку з плотні приношу, то ми з матір’ю грубку топимо. – Сам теж на хліб поглядав.

– Дякую тобі, Максиме, ти нас уже вкотре виручаєш. – У її холодній душі ворухнулося щось тепле. – Для нас це велика допомога, час-бо який. – Вона то піднімала на нього очі, то опускала. – Ще й до Різдва не дожили, а все уже охололо, – поглядала на вікно та хитала головою. – Крім цього, як кажуть, усі закутки пусті, навіть миші не водяться, – зустріла його погляд, і те тепло вмить розлилося у грудях. – Сідай до нас снідати, мабуть, і ти голодний бігаєш, – показала на стіл, неначе там стояв борщ з м’ясом чи вареники зі сметаною.

Максим вже, було, зняв з голови шапку, але, поглянувши на дітей, які зиркали на нього спідлоба, знову натягнув її на голову.