Ганна Ткаченко - Спалені мрії

І ось вона вже на березі під розлогою старою вербою. Тримаючи на руках Мар’яну, прямо на неї йде чоловік. Проня сховалася за широкий стовбур, сама аж тремтить від побаченого. Впевнена, що її ніхто не бачить, тому знову підглядає. Її цікавить малий Ванько. «Невже втопилася дитина?» – аж моторошно їй стало. Якраз зовсім недалеко вийшов із води чоловік, перехилив через коліно Мар’яну, видавив із неї воду і знову взяв на руки. Побачила і Ванька, який висів на його спині, міцно обхопивши за шию. Тільки баба зібралася вийти на допомогу, як почула: «Прости мене, прости. Я ж тебе кохаю». Вона знову сховалася за дерево, але й очей не зводила з Мар’яни. «Злазь, підеш попереду ногами, бо я й сам упаду», – в тому зверненні до Ванька вона розпізнала голос Ігнатовича. Тепер їй зовсім не можна було виказувати себе, розуміючи, що такому начальнику ніякий свідок не потрібний. Поки далі вагалася, він звернув на стежку, яка городами навмання вела майже до їхніх хат. Залишаючись і надалі непоміченою, пішла дорогою, час від часу придивляючись на городи, а відшукавши очима темну постать чоловіка, перед яким інколи блискало яскраве світло, знову продовжувала поспішати. «Наскрізь мокрі, хоч би не застудилися», – думала спиняючись час від часу.

Присіла за тином баби Насті, знаючи, що в неї немає у дворі собаки, там і чекала на Ігнатовича. Бачила, як у провулок завернув Ванько і відчинив хвіртку, як за ним зайшов чоловік з Мар’яною на руках. Довго там не затримався, а коли вийшов, стомлено переступаючи ногами, пішов не озираючись.

Зайшовши у двір, почула, як рипнули двері у клуню. «Мар’яно, ти тут?» – потихеньку стукала, але звідти ніхто не озивався. Коли взялася за клямку, двері враз відчинилися. Від яскравого місяця в клуні було видно. Наблизившись до розкиданого на долівці сіна, почула, як сопуть діти, а на краю під периною лежала Мар’яна.

– Господи! Ти жива? – аж завмерла баба Проня над нею. Вона ще по дорозі надумала, що він приніс мертву. – Для чого тільки самого найменшого сина з собою взяла? Скажи ж хоч слово, – відкинула перину і знову обімліла – вона лежала гола і зовсім холодна.

– Татко казав, що вона дихає, – за нею цокотів зубами Ванько.

– Що ж ти на річці робив і чого верещав? – Баба Проня вкривала і його по саму шию.

– Пішли з татком зустрітися, бо він же мене не бачив жодного разу, – шепотіла дитина, щоб інших не розбудити. – Треба було річку перейти, так мама сказала, а сама зайшла на глибину і впала. Перед тим мене до берега кинула, добре, що татко одразу зловив, бо плавати я так і не навчився, – ледь розповідала налякана дитина. – Тільки він мені не сподобався, вуса відростив, на фотокартці зовсім не такий. Уже тут я хотів його обняти, а він мене штовхнув, щоб швидше знімав мокрий одяг. Маму він більше любить, роздягнув і гладив, і цілував, – чути було, як дитина хлипає. – Мені обіцяв ліхтарика подарувати, але забрав. Більше я не піду на зустріч із ним.

Баба Проня, все зрозумівши, тільки тепер спохопилася. Побігла до Тоні й послала її за фельдшером. Сама повернулася з Горпиною Петрівною. До самого світанку натирали Мар’яну горілкою та поїли ліками, поки до тої не повернулася свідомість.

– Для чого ти хотіла позбавити себе життя, ще й Ванька забрати з собою? – спитала Проня, коли через декілька днів уже разом йшли на роботу.

– Федір мене кликав, просив і Ванька з собою взяти, аби хоч раз побачити. Він попереду йшов, а ми все його наздоганяли, – сказавши, враз опустила очі, бо розуміла, що то їй здавалося. – Не розказуйте нікому, – просила бабу Проню. – Мене вважатимуть ненормальною, ще дітей заберуть. А про Ігнатовича й зовсім згадувати не варто, який не є, а все-таки врятував.

– Це я повинна була тебе одразу спинити, тільки чомусь не зробила того. Прости мене. – Вона аж руки на грудях хрестом склала. – Бережи себе, як би воно не повернулося. Нічогісінько не пам’ятати… Сам до того довів і сам спас. – Навіть вона не могла зрозуміти того Ігнатовича. – Тепер і про це ми мусимо мовчати…

«Ходи, ходи, дощику, зваримо тобі борщику, зваримо й галушок та виллємо на пісок. Хлюп, хлюп». – Цього літа діти часто просили дощу, бо від весни й жоден не пройшов. Уже серед літа стояли чорні, вигорілі від спекотного сонця поля й городи. Земля порепалася і закам’яніла.

– Схоже, що в зиму ввійдемо з голодом. – Такими словами зустрів Мар’яну дід Сава, вийшовши зі свого двору. Він дедалі частіше почав повторювати такі слова, пригадуючи минуле. – У тридцять другому все осінню забрали, а зараз і забирати буде нічого – ні зернини, ні картоплини, ні собі, ні худобі. – Його аж струсонуло.