Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Та не кидайте ж їх як собак, люди все-таки. – Никифоровича теж нерви колотили. – А ви допоможіть, чого стоїте, роти пороззявляли! – Це вже він на березівських роззяв. – Треба ж поховати. На фронті й німців хоронили.

– А то ти багато бачив, що там на фронті було, на печі сидячи, – гримнув на нього Ігнатович. – Правда, я забув, ти ж на печі не сидів, а німцям служив, значить, і ці тобі не чужі! – умів він не лише душу, а й усе нутро вивернути. – Зараз ще зятька твого на машину прихопимо, потім і до тебе доберемося. А поки що вези дружків своїх куди хочеш, хоч одразу на кладовище в одну яму! Чого стоїш як укопаний? Команду виконуй! – В Ігнатовича аж слина з рота летіла, але за доволі сильним вітром не дуже чути було людям, про що це він там.

У цей час машина загуркотіла, люди розступилися, і вона швидко поїхала на Мар’янину вулицю.

– Кажуть, поїхали ще когось забирати, а потім у район повезуть, – перемовлялися чоловіки. – Про кого то він, Ольго? – питали, бо вона неподалік була.

– Сама не знаю, – махнула вона рукою та побігла за возом, на якому повезли Дем’яна.

Розгублена Мар’яна, теж до пуття нічого не зрозумівши, поспішила на свою вулицю за машиною. Бігла бігом по стежці, по піску серед дороги, потім городами навмання, аби тільки швидше, бо серце колотилося все сильніше, а з голови чомусь не виходили слова отця Федота: за віру йшли на мученицьку смерть. Після Ярощуків вулиця була рівною, і вона одразу помітила машину, яка стояла біля Тониного двору. «Коли свідків збирають, то чому до Тимофія, він же нічого не бачив? – промайнуло в голові. – Треба спішити, нехай до Максима заїдуть та до Харитона, і до діда Кирила можна, там усе і взнають. Можливо, й моє слово зайвим не буде», – думала, вже добігаючи.

З двору якраз виходили люди, і чомусь плакала Тоня. Один військовий штовхнув її, щоб не заважала, і вона мало не впала. А Тимофія в наручниках підганяли до автомобіля.

– Мар’яно, прощавай, сестричко! Пробач за все! І за те, що хату тобі не збудував! Прощавай!!! – кричав він уже з кузова. – І ви, діду, не сердьтеся! Мабуть, уже не побачимося! Не покиньте мою Тоню і дітей моїх!

Піднявся страшенний галас, усі голосили. Мар’яна схопила за руку Віктора Ігнатовича і благала пояснити.

– Сам нехай пояснює, не зізнається зараз, але нічого… там усе розкаже, посібник бандитський!

– Відпустіть, він не винен, – заважала йому сісти в кабіну «Студебеккера».

– Пішла геть звідси! – штовхнув і її – ледве встояла на ногах.

– Та не може того бути, ми ж усі його знаємо, у нього нагороди які! – кричали сусіди.

– Знають вони! – скривив свою фізіономію. – Тоді чому прийшов додому, вже коли сніг падав? Про те не розказував? Де був і що робив? Отож воно і є, що поряд живете, а не знаєте з ким! – навмисне надривався, щоб усім було чути.

Заглянувши в кузов, де поряд сиділи Тимофій з Іваном-бандитом та два охоронці, умостився в кабіні й стукнув дверцятами. Машина розвернулася на ріжку біля ще не закиданої глибокої ями від бомби, в якій з весни стояла вода і плавали гуси. Тоня з Мар’яною мало не потрапили під колеса, бо все благали та бігли слідом. Тимофій продовжував клястися, що нічого такого не робив, нікому не пособляв і навіть не збирався.

– Не вірте жодному слову, прошу вас, не вірте! Нехай син мій знає, що його батько до кінця був чесним солдатом.

– Не прощайся, Тимофію! Я всіх твоїх начальників і друзів фронтових знайду, вони допоможуть! – запевняв Григорій. – Усе зроблю! Ти чуєш мене, Ти-мо-фію!!!

Машина загуркотіла, тільки курява піднялася. Коли вона поїхала, всі з’ясовували хто що чув. Люди розходилися, а Мар’яна з Тонею та Горпиною стояли серед дороги і гірко плакали. Баба Проня сиділа під парканом на лавці оббризкана водою, видно, погано їй було. Своїм блідим виглядом вона лякала діда Саву, тому він метушився біля неї, а вона ніяк не могла отямитись.

– Перестаньте, прошу вас, – просив він жінок. – Тут сльозами не допоможеш, треба щось робити. Он Григорій, Максим і Харитон рушають на станцію і доберуться до райцентру, а там підуть в райком, у міліцію. Хлопці ж свідки, їх вислухають, бути по-іншому не може. Відпустять Тимофія, ось подивитесь, – запевняв у гарячці.

Чоловіки одразу вирушили, а жінки сиділи в Тониній хаті та заспокоювали одна одну. Дід Сава то заходив, то виходив, йому й самому було зле, пригадався і його страшний час, коли батогом гнали по рідній вулиці. Усе відновилося в пам’яті, неначе було зовсім недавно.

– Проню, годі тобі, ходімо чи до Тоні, чи додому, замерзла вся на вітрі. Ти ж у мене найсильніша жінка. Усе, що з нами було, пережила, – обняв її і теж горював, хитаючи головою.