Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Та він з виду вже й так герой. Якби був здоровий, сам би їх піймав. А ти не хвилюйся, йому говорити не стану. Може, там нікого й не буде, а ми тут усіх сколотимо.

Максим збирався йти, але Мар’янин погляд не відпускав його. Він її давно бачив у селі, ще коли вона заміж збиралася. На той час у нього вже три сини росли, а потім – чи то доля така була, чи радянська влада пройшлася по ньому, як сама захотіла, – після голоду і війни від сім’ї залишилася тільки стара мати та найменший син. «Скільки всього позаду…» – аж мурашки по спині бігти починали, коли минуле зринало.

– То правда, що в тебе сина в армію забирають? – не могла вона витримати його погляд.

– Так, залишусь без помічника, думав, що по осені, а вони весною надумали. Уже з військкомату приїжджали. Стара мати лише на призьбі під хатою сидить, отже, сам я на господарстві залишусь.

– У такий час – і сам. Тітка Настя каже, що жінки тобі проходу не дають, то вибирай та женись. – Вона намагалась усміхнутися, а засоромившись, опустила голову.

– Якби я тебе покликав, ти б пішла? – Він уже давно опанував себе, тепер у голосі відчувалася чоловіча наполегливість.

Густий рум’янець залив Мар’янині щоки. Вона ховала свої натруджені немиті руки, терла їх за спиною одну об другу, не знаючи, що відповісти.

– Про що, Максиме, говоримо? Я наречена з великим приданим. – Знайшовши в собі сили, вона посміхалася. – Повна хата дітей – в одного штани порвалися, в другого черевики дірками світять, дочці до школи щось придбати треба, а там і малому Ванькові. Це ще літом по теплу якось перебігають, а потім… Так що відходила я своє, тепер дітям лад треба дати.

Не сказавши нічого, Максим попрощався і пішов додому. А Мар’яна, глянувши крадькома на нього, відчула, як боляче защеміло її серце.

Ніч була темною і неспокійною. Чомусь не спалося. Колотилося серце в грудях, як у спійманого зайця. Не відходило від очей Максимове обличчя. Завивав інколи собака, а на тополі над дахом кричали сичі. Точніше, не кричали, а моторошно плакали, як малі діти. Мар’яна декілька разів поривалася вийти у двір. Хоча й була не з боязливих, але не насмілилася, і лише далеко за північ, коли на темне небо вийшов старий місяць, відчинила двері. З високого неба блимали мовчазні зірки, а навкруги – неначе все завмерло. Село спало, лише півні сповіщали про наближення ранку.

«Чомусь так тяжко на душі, як у ніч перед війною. – Вона те відчуття ще пам’ятає та й чи коли забуде. – Душа відчуває, тільки не скаже, – думала про щось живе всередині її грудей. – Може, з Уляною чи з Дунею щось погане сталося, а може, Тимофій пішов на бандитів і… Ні, Максим обіцяв не говорити. Невже з дідом Савою щось, чи з бабою Пронею, або Горпиною Петрівною? Ні, нехай живуть ще довго, бо як же без них, ми ж – одна родина не від роду свого, а від життя нашого, – намагалася розгадати причину свого хвилювання. – Захисти всіх і ти, Матінко Божа!» – аж очі на небо підняла, пригадавши видіння перед війною. Коли зайшла до хати, навіть прошепотіла молитву.

Задрімала лише на світанку, та й то ненадовго. Схопившись, вискочила зі свого провулку прямо на вулицю, неначе хто її підганяв. А побачивши там діда Саву, який уже розмовляв із дідом Кирилом, зрозуміла, що все-таки щось трапилося.

– От і Мар’яні не спиться, – почула вона його слова.

– А ви чому так рано вже зійшлися? Щось… – навіть не могла доказати.

– Сталося, Мар’яно! Сталося! – В його голосі були радісні нотки. – Але все вже, здається, позаду. Наші хлопці всю ніч бандитів ловили. Чиста робота! Без жодного пострілу справилися. Усіх п’ятьох упіймали – чотирьох дезертирів і Дем’яна з ними. Ото сором нам який, усім селом виростили, ще й над собою знущатися дозволили. Але нічого, хлопці сьогодні провели завершальну операцію. Війною ще раз запахло – мабуть, востаннє. І тут наш куток на передових позиціях був. Максим з Харитоном – молодці. Щось вони рознюхали ще звечора й Ігнатовичу сказали, а тому взвод військових викликати пощастило, які після півночі вже в селі були. Хлопці на конях, при зброї, і головне – все тихо. Зробили засаду на Максимовому та Кириловому кутках, там трьох голубчиків і схопили. А Дем’ян з Іваном попрямували через усе село Ольгу палити, тільки вже в Михайла Адамовича. Біля самісінької хати їх наздогнали, уже з сірниками в руках були. Не дай Боже було на п’ять хвилин запізнитися, бо й кулемет і гранати при собі мали. Ось так! – поки розказав, він аж сам розхвилювався. – Складна дуже операція вийшла, але й краплина крові не пролилася, – з великим задоволенням потирав дід Сава свої вуса. – А ти, Кириле, чому мовчиш?