Ганна Ткаченко - Спалені мрії

– Та хіба за тобою встигнеш? Діло зробили, та й годі! – витер стомлене обличчя картузом.

– От чоловік, Мар’яно, всю ніч на ногах, тільки додому повертається, все бачив на власні очі, а я повинен за нього розказувати. – Дід, як завжди, намагався жартувати.

– Ну, тобі ж я розказав і доволі зрозуміло, чую, що ти тепер правильно переповідаєш, ніби теж там був. А сам же проспав? – забувши про втому, дід Кирило теж кепкував над своїм товаришем.

– Спасибі тобі, ти молодець, а я чи спав би, чи ні, а вам все одно допомогти не зміг би. Про нагороди чого не кажеш, мабуть, і тебе в той список написали чи все одному Віктору Ігнатовичу дістанеться?

– Нагороди то таке. Нехай розвішують кому завгодно, головне, щоб дали селу спокійно жити. Тепер точно можна сказати: наших більше в лісі немає. Дем’ян сам зізнався, що чужі є, а з наших – тільки вони були.

– Дем’ян і отаке сказав? – Дід Сава навіть повірити не міг.

– Скаженів там, аж слина з рота перла як у собаки. А коли служиві дали йому під дихало разів зо два, одразу й розговорився.

– То де ж вони зараз? – цікавилася Мар’яна, переводячи дух після почутого.

– У сільраді пов’язані сидять, чекають автомобіля чи мотоцикла з району. Пани які. Треба було прив’язати до коней та протягти до Чернігівської дороги чи до самого райцентру. А вони панькаються з ними, охорону приставили – двох військових. Нехай ще й тих повбивають, бо це ж не люди, а звірі. – Дід Кирило вбачав у тому якісь поблажки для особливо небезпечних злочинців.

– Он і мій Григорій додому з поїзда йде. На наші новини поспішає. Це його я вийшов так рано зустрічати. – Сава махав синові шапкою.

– Щось давненько не бачили тут твого офіцера! – готував дід Кирило свою руку здоровкатися, витираючи її об штани.

– Ти так його не називай, мало ще часу минуло, і рани не всі зажили, особливо душевні. Працює зараз багато, худий такий став, а може, й нерви здали, але пройде час – і все віддалиться, по собі знаю – як чуже буде.

– Невже і я колись ще до схід сонця на вулиці стоятиму? – з такими словами наближався Григорій до рідного двору.

– Ти спочатку поздоровкайся чемненько, а потім уже й питатимеш. А щодо сонця, то воно вже зійшло і зараз тільки щокою он землі торкається, а ти, мабуть, і не помітив, – кивнув дід Сава на схід.

– Як не помітити, я ж сільська все-таки людина? – Григорій тиснув усім руки, обнімаючи, як рідних. – Зорю з дитинства люблю, сердився колись, що батько спати не давав, а зараз на своїх покрикую.

– Нехай сплять, поки молоді, їхнє ще попереду. – Мар’яна поглядала на Григорія, а сама ніяковіла, хотілося навіть очі сховати, бо й досі не могла зрозуміти, чому ж усе-таки такого воїна із досвідом і нагородами не взяли ні в училище, ні в армію?

– І про що це ви зранку толкуєте, чи ви тут ще з вечора, ніч зараз не така й довга? – Григорій усміхався.

– Та ось Кирило розказує, як він нагороду заробив, а ми слухаємо та дивуємося, – почав дід.

– Нащо мені ті нагороди, і хлопцям вони ні до чого! Он Тонині хлопці носять Тимофієві ордени, а малий Тимошка в піску з ними грається. Чоловік тричі кавалер ордена Слави, а коли таке сталося з ним, то ніхто й не зважив на них. Хоча просто так їх ніхто не давав, потом і кров’ю заробити треба було!

– Правду кажеш, Кириле. Такі ордени на грудях мав, а все одно не повірили… – не хотів дід Сава торкатися воєнних розмов, а обійти не виходило.

– То що все-таки сталося? Ніяк вас не зрозумію. Чи ви ще й досі воюєте? – допитувався Григорій.

– Угадав, воюємо. Наших дезертирів чи як їх правильно назвати – навіть не придумаю, мабуть, бандитів-дезертирів сьогодні вночі піймали. Дем’яна, який у поліцаях учителював, і ще чотирьох, які й від наших усю війну ховалися, і від німців. Після звільнення села усім миром відправили їх на фронт, то вони й звідти втекти змогли. У лісі приєдналися до розбійників і всім селам тут жити не давали.

– Це Тимофій, мабуть, організував? – кивнув Григорій на сусідську хату.

– Та ні, він хворіє. Але буде їм ще від Тимофія. Хоч і хворий, а все одно не вибачить. – Дід Сава поглянув на Кирила. – Головного розвідника не взяли. І кому ж це на думку спало пожаліти його?

– Максим наказав його не турбувати, – пояснив Кирило.

– Так то я Максима просила ще звечора, – зізналася Мар’яна, тепер шкодуючи про своє прохання.

– Невже ти ще вчора щось знала? – спитали в один голос.

– Мені Ніна-поштарка натякала, що Рая на ніч піч топить та у дворі прибирає, – вона вже все зрозуміла і вважала себе винною.