Ганна Ткаченко - Спалені мрії

Коли в неї потекли сльози і вона не встигала їх витирати, він зрадів:

– От і добре, а то налякала ти мене дуже. Ходімо, дорогенька, чого доброго люди подумають, що ми з тобою цілуватися тут надумали, – навіть у такому стані намагався жартувати.

– Дуже налякалася, дуже. – Вона хлипала та шморгала носом. – Невже й зараз після такої війни ні за що можуть людину забрати? – дивилася на Савине обличчя запалими очима. – Своє згадала, і Тимофія шкода дуже, і Тоню, і Мар’яну, а діток… – додала, не дочекавшись і слова.

– Ну, досить тобі, – лише по хвилі обізвався дід Сава. – Хлопці в райцентрі правду знайдуть, а ні – то Грицько буде якихось знайомих Тимошиних шукати. – Дід проказав лише згодом.

– А коли дуже заступатиметься, ще і його можуть посадити. Як же ми тоді без нашого Гриця? – знову заголосила.

– От завела! Сама надумала, сама й заплакала. – Аж розсердився він на свою бабу, хоча й сам чого тільки не передумав за ці хвилини.

Не сиділося Мар’яні, не знала куди себе подіти і до кого податися за допомогою. Ввечері вирішила піти до голови сільської ради, надіючись, що той уже повернувся і щось розкаже. Зайшовши у двір, постукала у вікно. Надворі темніло, і в хаті вже горів не каганець, а яскрава лампа. Коли двері відчинила його дружина, вона аж зраділа.

– Що вам тут треба? – почула неприязний її голос.

– Мені з Віктором Ігнатовичем поговорити б. Він удома? – У той час неначе хтось підказував – від цієї розуміння не дочекаєшся.

– Диви: і ця до нього! Баби бігають за моїм Віктором одна поперед одної. Сорому в них немає! – крутила вона головою, розповідаючи іншій, яка теж виглянула з хати.

– Я по сьогоднішній справі, а не по тій, на яку ви натякаєте, – випалила Мар’яна.

– Спить він уже, і будити його я не стану. Завтра в сільраду прийдете, а не додому. – Вона прямо перед Мар’яною стукнула дверима.

Серце рвалося від болю, від образи, але вона згодна була і не таке стерпіти, аби тільки зробити щось для Тимофія. «Може, до Афанасія податися, чимось і він допоможе, – згадала про старшого брата, з яким після перемоги бачилася всього раз. – Але він далеко, та й помічник ніякий – після контузії». Тисячу думок перебрала до ранку. Багато людей благала про допомогу, сто поклонів відбила подумки, аби тільки повернуло на краще.

Вранці спішила в сільраду. Віктор Ігнатович сидів за столом і підпирав голову руками.

– А… прийшла коза до воза! – проказав, коли вона тільки-но переступила поріг його кабінету. – Говорив колись тобі, що сама прийдеш, а ти не вірила. – Тонкі губи аж розтяглися в посмішці, але вона вийшла якоюсь кривою.

Сам далі розглядав Мар’яну. Здається, його тішило її змучене обличчя. А на руки, які й зараз тремтіли, дивився навіть з насолодою. Потім вирівнявся за своїм довгим столом, застеленим червоною скатертиною, поглянув на прапор з серпом і молотом і застиг, неначе перед художником, який збирався малювати з нього портрет. Вона теж мовчала. Втупивши погляд у важку чорнильницю, вже уявляла, як вона розбивається об його голову. Навіть бачила, як Ігнатович падає на підлогу і не підводиться. Але повертається машина з Тимохою, і він сердито говорить: «Для чого ти це зробила? Ти ж дітей посиротила». Мар’яна вмить витерла холодний піт з чола і була рада, що такого не сталося.

– А я думав, що ти схопиш чорнильницю і вдариш мене з усієї сили, – дивно, але Ігнатович, неначе прочитав думки, і здогадався про її наміри. Навіть у голосі з’явилися боязливі нотки. – Чи то мені здалося? – з якимось острахом дивився на неї.

Мар’яна помітила, що він знову сидів, зігнувшись над столом, і дивився на неї спідлоба.

– Здалося, не стану ж я з-за якогось начальника дітей своїх сиротити, – відповіла впевнено, радіючи, що хоч налякала такого пройдисвіта.

Знову тиша в кабінеті командувати стала – стулила їхні вуста і не дає їм розгулятися. А клубок злості в обох накручується далі, поглядами б’ються, немов шаблями.

– То це ваших рук діло? – не витримала вона тієї боротьби. – Тимофія всі поважали, і ви вирішили від нього збавитися? – тепер вона з його голови думки витягала.

– Ти що кажеш? Говори, та не заговорюйся! Тут тобі не вулиця і я тобі не сусід! Іч, що надумала! Іван і всі інші вказали на нього, і не мені, а представникам органів, – задріботів він словами, як під гармошку ногами.

– То наклеп, бандити спеціально так зробили, вони на всіх злі, а на Тимоху тим паче, бо він погрожував сам їх поодинці переловити. Вам усе це відомо, тож взяли та й скористалися ситуацією.