Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

До скасування цього правила жінки не мали права претендувати на так звані бойові посади. Щоб дістати таку можливість, жінка повинна була довести, що для неї можна зробити виняток. Тепер раптом усе змінилося. Слідом за цією постановою міністр доручив відповідним відділам протягом трьох років дослідити, які посади треба лишити «закритими» — якщо взагалі треба. Кожен відділ мав надати істотні докази й оформити спеціальні запити, якщо хотів «закрити» для жінок певні посади. Жінкам з усієї країни раптом стали доступними тисячі військових вакансій, про які вони роками навіть мріяти не могли.

Але раділа я недовго. Почали ширитися чутки, що політики погрожують знову легалізувати заборони. Я сподівалася, що це лише принада для виборців, проте була насторожі. Ми зайшли надто далеко. Я знала, що моє завдання — вплинути на цей діалог у національному масштабі й випередити політиків.

Одна з моїх подруг, яка також чимало зробила для того, щоб бойові посади стали для жінок «відкритими», запропонувала мені й іще кільком жінкам об’єднатись і створити організацію під назвою «Ініціатива інтеграції в бій» зі штаб-квартирою у Вашингтоні. Я відразу ж погодилася. За партнера ми обрали надійну асоціацію «Жінки в міжнародній безпеці» і разом почали працювати над тим, щоб наші національні лідери не передумали, а військове керівництво віддало накази про повну інтеграцію без винятків.

Нас було дуже багато, і всі чудово робили свою справу. Я була неймовірно щаслива почуватися краплею в морі того прогресу. Кілька разів я їздила у Вашингтон і виголошувала промови по всій країні разом з такими людьми, як Шошана Джонсон (перша військовополонена афроамериканка) і полковник Марта Мак-Саллі (одна з перших бойових пілотів-жінок і перша жінка, яка командувала бойовою ескадрильєю, а тепер — представниця Аризони). Жінки й чоловіки, з якими я зустрічалась і працювала, викликали в мене повагу, хоч і змушували трохи нервуватись. Я познайомилася з представниками ООН, які говорили про резолюцію Радбезу, що мала на меті збільшити кількість жінок у війську в усьому світі. Вони посилалися на наукові дослідження, що підтверджували, як сильно жінки впливають на миротворчі місії і як неухильно дотримуються правил збройного конфлікту. То були особливі дні, і мене просто переповнював захват від того, що я беру в цьому всьому участь.

У червні 2013 року я організувала «День штурму висоти». Для цього знадобилося кілька тижнів, але нам усе вдалося. Близько десятка жінок з «Ініціативи інтеграції в бій» цілий день зустрічалися з конгресменами, сенаторами та іншими членами Комісії Палати представників у військових справах і Комітету Сенату в справах оборони. Того дня раз по раз точилися гарячі дискусії навколо складних питань, безпосередньо пов’язаних з нашою справою.

На одній із зустрічей член Палати представників, літній чоловік, прохопився, ніби через збільшення частки жінок і без того високий рівень сексуального насильства в армії зросте ще більше. Я згадала про наругу над собою з боку лікаря Адамса. Цей політик і гадки не мав, про що говорить. Річ була не в тому, скільки жінок опиниться на бойовищі. Над чоловіками й жінками глумилися незалежно від того, де вони перебували. Ці абсурдні тези остаточно мене роздратували, і я вирішила присадити цього сенатора.

— Ви колись учиняли над кимось сексуальну наругу? — спитала я.

— Ні, звісно ж, ні! — збентежився він.

— Не вчиняли, бо не було такої можливості? Ви ніколи не лишалися наодинці з жінкою на ізольованій території? — спитала я.

— Ні, певна річ, не через це, — відповів він зніяковіло.

— Зрозуміло, — сказала я. — Ви не робили цього лише тому, що зростали не там, де до жінки або й до чоловіка ставляться як до об’єкта експлуатації. Вас не вчили, що ви можете робити все, що вам заманеться.

Я замовкла, розмірковуючи, говорити далі чи ні. «Тепер або ніколи», — подумала я.

— У цивілізованому суспільстві так ставитися до людини неприйнятно, і це проблема, яку ми маємо сьогодні у війську. Питання не в тому, щоб потенційні жертви не могли лишитися наодинці в ізольованому просторі з потенційним злочинцем. Питання в тому, як змінити культуру злочинності в нашому суспільстві.

Я зупинилася, відчуваючи, що він не має охоти мені заперечувати. Деякі люди думають, що як у війни гидке обличчя, то й культура така ж. Але і я, і багато моїх бойових товаришів та товаришок довели: сильний воїн не конче стає соціопатом.