Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

Відтоді жінки показували себе якнайкраще в усіх військових сферах. Їх нагороджували медалями, вони діставали посади командирів. Жінки були стійкими та незламними в полоні, служили інструкторами й робили те саме, що й їхні колеги-чоловіки. Американський спосіб життя не зруйнувався, передбачення не справдилося.

Та й одна з основних засад, які відрізняють нас від військових диктатур, полягає в тому, що саме цивільні завжди вказували військовим, як діяти. Це один з базових принципів нашої історії та Конституції.

Звичайно, правила, що забороняли жінкам працювати в бойових умовах, були досить незручними для військової справи. Вони зв’язували руки командирам у реальних бойових ситуаціях. Жінки не просто не могли боротися за певні посади — їх навіть годі було «приписати» до підрозділу, який брав участь у наземних боях. Правила настільки не збігалися з реальними потребами, що всі старалися якось обійти їх. Жінок «прикріпляли» до цих підрозділів, а невдовзі заміняли, щоб їхній статус і далі залишався «тимчасовим».

Але є чимало причин, з яких на передовій мають бути жінки. І це найважливіше. Вони найкраще можуть виконувати конкретну роботу. Наприклад, бути головним снайпером підрозділу, проводити огляд відвідувачок на нарадах з воєначальниками тощо. Отже, жінки на передовій украй потрібні, і командирам постійно доводиться шукати способів, щоб їх туди привезти.

Найбільше згуртовують і готують до воєнних невигод спільні тренування. Роки, впродовж яких я літала зі своїм екіпажем, і спільні тренування лише зміцнили нас як команду. Ми відповідали тим самим стандартам, долали ті самі перешкоди. Так виник зв’язок, завдяки якому ми беззастережно довіряли одне одному життя. У наземних військах усе було інакше. «Прикріплені» жінки не тренувалися разом з побратимами, а отже, не мали можливості завоювати їхню довіру. Фактично вони відразу були приречені на провал.

Ми позивалися не для того, щоб примусити військових до чогось. Ми позивалися, щоб командири могли обирати найліпші з команд і тренувати їх без огляду на гендерні особливості. І хоч що скажуть ті, хто вважає загрозливою саму ідею сильних жінок-воїнів, реальність така, що переважна більшість учасників воєн підтримує такі зміни.

Чоловіки, які ухвалюють рішення на передовій, служачи в бойових умовах разом з жінками й бачачи, на що вони здатні, хочуть цих змін. Я ще не зустрічала жодного чоловіка, який, маючи досвід спільної з жінками служби, виступав би проти цього. Досвід супротивників новації переважно обмежується тим, що вони уявляють, як на війну потрапляє їхня сестра чи дружина й не може пристосуватися до бойових умов. Але, очевидно, кожна з них зовсім не схожа на тих жінок, які багато років тренувалися в бойових умовах.

Мій досвід підказує: змінити погляд, який базується на вигадках, зазвичай найскладніше. Переконання таких чоловіків ґрунтується на забобонах і не має нічого спільного з реальністю. Деяким чоловікам геть байдуже, про що свідчать факти і чого саме досягла жінка. Ніщо у світі не здатне зрушити їх з тепленького місця. Тому я розуміла, що нам слід готуватися до довгої, затяжної битви.

Проте вранці 23 січня 2013 року, коли я була у своєму офісі, мені несподівано зателефонував Мет Венте — командир моєї ескадрильї, який підтримав мене в цьому позові. Я працювала за столом, тож стишила голос, щоб не заважати іншим.

— Дозволь привітати тебе, Ем-Джей! — вигукнув він.

— З чим? — прошепотіла я, не відриваючись від роботи.

Я й гадки не мала, про що йдеться.

— Ти це зробила! — прокричав він мені у вухо.

Потім Мет повідомив, що міністр Панетта щойно скасував неконституційну заборону під час історичної прес-конференції, спільної з Генштабом. Почасти й через наш позов. Але найприємнішим було те, що він зробив це у відповідь на прохання, яке одностайно підписав увесь Генштаб. З передової просочилися розмови, і генерали чітко й однозначно зрозуміли своїх командирів. Ця заборона шкодила військовій справі. Усе! Річ була не в політкоректності. Просто вже давно наспів час скасувати цю дискримінаційну норму.

— УУУ-РААААА! — застрибавши, скрикнула я.

Офісні працівники довкола мене підвели голови й аж роти пороззявляли.

— Дивовижно! — вигукнула я.

Мет не міг повірити, що я цього не знала, і був дуже радий, що саме він розповів мені новини. Попереду на нас чекав іще нерівний бій — треба було переконати всіх не повертатися до політики дискримінації. Але перший крок уже зроблено, і він успішний.