Мері Геґар: Стріляй, як дівчисько

Не так я уявляла собі закінчення кар’єри. Я думала про святкування й фінальні польоти. У мене такої можливості не буде. Хоч як дивно звучить це для людини, яка все життя мріяла бути пілотом, моя пілотська кар’єра завершилася без зайвого галасу.

Я розуміла: з цим покінчено, але відчувала, що в мені ще вирує бойовий дух. Тож, перш ніж відлетіти в Остін, я почала шукати інших способів, якими зможу прислужитися своїй країні, а також місць, де мені придадуться навички, відшліфовувані роками в кріслі пілота. Я дізналася, що є посада, яка вимагає вміння ухвалювати залізні рішення на бойовищі, добре відчувати перебіг воєнних дій і чітко розуміти унікальну мову спілкування по радіо. Я була в захваті, адже могла бути офіцером спеціальної тактики й відповідати за розгортання наземних військ у передових районах, організовувати їм підтримку з повітря і працювати над тим, щоб не було проблем зі зв’язком, які могли б призвести до втрат військових або цивільних. Це була робота просто для мене.

Щоправда, був один виняток: я не мала права навіть подати заявку. Жінкам не можна було обіймати цієї посади через застаріле правило в книжці під назвою «Правила й винятки щодо учасників наземних бойових дій», спрямованої на те, щоб тримати жінок якнайдалі від бойовища. Про ці правила я нічого не знала, і глибокі шрами на моїй правій руці й нозі теж, тому посміялася, коли згадала всі бачені бої й усіх жінок, яких евакуювала безпосередньо з бойовища в Афганістані. Це здалося мені несправедливим, але я вирішила: хай буде гірше для Повітряних сил! Їхні безглузді й застарілі правила оцінювання кваліфікованості означали, що вони ось-ось утратять загартованого в реальних боях воїна.

Удома в Остіні я влаштувалася консультантом у медичний заклад. Я щойно вийшла заміж за Брендона, і ми купили прекрасний будинок з двадцятьма арами землі. Проте я ніяк не могла змиритися з закінченням кар’єри пілота. Я силкувалася покинути думки про неї в минулому, обернувши їх просто на спогади. Одначе, як виявилося, ненадовго. Погано приховуючи спробу налагодити зі мною зв’язок (це мене неймовірно втішило), до мене звернулася моя найстарша пасербиця, якій тоді було дванадцять років, сказавши, що в майбутньому хоче стати морпіхом. Я ледь не підстрибнула до небес від думки, що це та мета, яка втримає її від юнацьких проблем — так само, як моя мета втримала колись мене. Я пожартувала, що коли вона хоче бути морпіхом, то їй варто почати віджиматися від підлоги. І ми обидві, зайнявши відповідну позицію, заходилися з реготом віджиматися.

Через кілька тижнів вона прибігла до мене в сльозах.

— Чому ти запевнила мене, що я можу бути морпіхом? — спитала вона.

Дівчинка, очевидно, думала, що я з неї насміхалася.

Я не могла второпати, що вона має на увазі.

— Мама сказала мені, що я не можу бути морпіхом, бо це робота для хлопчиків.

То була остання крапля. З мене досить. Я все життя терпіла тих, хто ставився до мене так, щоб показати, ніби служити своїй країні — це робота для хлопчиків, хоч насправді вся проблема була в їхніх власних комплексах чи звичайнісінькому невігластві.

Я не могла повірити, що через двадцять п’ять років ця маленька дівчинка опиниться в тому ж світі, у якому і я. І відразу ж згадала про неймовірний вплив на мене тата. Він ніколи не поводився так, наче моя мрія про пілотську кар’єру не для дівчат. Мені було соромно, що пасербиця не мала такої ж підтримки, тож я вирішила це змінити.

Глибоко вдихнувши, я швидко обмізкувала варіанти відповіді. Було складно, але я не хотіла, щоб дитина бачила, що я не схвалюю поведінку її матері. Такий конфлікт нічого доброго б не дав. Крім того, я відчувала, що дівчата заслуговують на найліпші ролі в суспільстві, і хотіла, щоб моя маленька родичка почувалася так само, як і я колись завдяки Девідові, щоб вона сказала собі: «Я зможу досягти багато чого, якщо досить наполегливо працюватиму».

— Ну, твоя мама помиляється. Я знаю багато жінок-морпіхів.

Її обличчя запроменіло від радості.

— Круто! — вигукнула вона. — Піду пограю на «Ікс-боксі».

Якби вона тільки знала, скільки їй доведеться грати на «Ікс-боксі», коли стане морпіхом!

Побачивши її втішене обличчя, я зрозуміла, як маю діяти далі. Так, я виконувала власну роботу якнайкраще, але цього було недосить. І мій живий приклад того, на що здатна жінка, також дехто не вважав за аргумент. Я мала знайти сильніший спосіб впливу, щоб переконати скептиків. Я вже це робила. Я писала й говорила про все, але нічого не змінювалося. Нічого й не може змінитися, поки ми не почнемо боротися трохи завзятіше. А ось у боротьбі я вже й справді мала великий досвід.