Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

Якби я побачила таке в кіно, то не повірила б, але це правда: та розмова відбулася слушної миті, і вже наступного дня, 24 липня 2012 року, я дістала шанс якось на це вплинути. Зі Спілки громадянських свобод США зателефонувала жінка на ім’я Арієла Міґдал — адвокат команди, яка опікувалася правами жінок у цій організації. Вони збиралися порушити судову справу, і Арієла запропонувала мені стати позивачем від імені жінок, що колись служили у війську. Хтось назвав їм моє ім’я як взірець того, на що жінка здатна в бою, і розповів, що мені відмовили в спробі стати офіцером спеціальної тактики лише через мою стать.

Я, не вагаючись, погодилася взяти участь у процесі. Я розуміла, що довкола справи здійметься галас у медіа і знайдуться, можливо, велемовні опоненти, зокрема й ті, з ким я служила. Більш ніж імовірно, що мою власну історію служби змішають із брудом, а мене саму спробують дискредитувати. Але я думала тільки про засмучене обличчя своєї пасербиці, про те, яка вона була збентежена, коли вперше зіткнулася з дискримінацією. Я згадала свого шкільного вчителя містера Дьюї і те, якою зрадженою почувалася, коли зрозуміла, що він оцінював тільки мою стать. Я мусила показати дитині, що не конче мовчки терпіти зневажливе ставлення до себе. Навіть якщо все піде не так, я не збираюся сидіти склавши руки.

У наступні кілька тижнів я зустрілася з іншими позивачками й повправлялась у спілкуванні з медіа. Я зателефонувала у свою каліфорнійську ескадрилью й розповіла про все заздалегідь, щоб вони не дивувалися, коли дізнаються про це з новин. Мета Венте призначили командиром, і я радо вхопилася за можливість поговорити з ним.

— Привіт, Ем-Джей! У тебе в Остіні все гаразд? — спитав він.

— Так. Їм собі смажене на рожні м’ясо, позиваюся до Міністерства оборони, слухаю музику… усе як завжди.

— Хе-хе, так… — почав він і замовк, а потім до нього дійшло, що він не вловив жарту. — Стоп, що?

Я вдихнула й видихнула, щоб заспокоїти нерви. Я не боялася проблем, але мене жахало, що жінки й чоловіки, з якими ми разом стікали кров’ю в Афганістані, не зрозуміють мене або ще гірше — відмежуються від мене.

— Ну, річ ось у чому.

Я розказала йому про судовий позов і причини, з яких я співпрацюю зі Спілкою. Він не зронив ані слова. Просто мовчки слухав. Заговорив тільки тоді, коли я сама перестала заповнювати словами незручні паузи.

— Але я не розумію. Хіба ми колись заважали тобі щось робити? Ти ж була з нами там, у тому всьому лайні… Ближче до краю цієї прірви й не підійдеш.

— Ні! — мовила я, розуміючи, що він не збирався мене ображати, але виходило так, що ніби я сама його образила. — Річ не у вас. Річ не в тому, як ставилися до мене, і не в правилах підрозділу. Річ навіть не в повітряних боях. Ти знав, що жінкам фактично заборонено брати участь у наземному бою?

Він на мить замислився.

— Ну, ні… так… я не знав, — сказав він. — Гадаю, я ніколи раніше про це не думав.

Отож. І я теж. Та й навіщо? У нашому світі жінки й чоловіки вже працюють пліч-о-пліч, тому для більшості з нас це взагалі не проблема.

Я намагалася запевнити його, що від підрозділу відчувала тільки підтримку, що мені просто треба так учинити. Він завершив розмову в типовій для себе манері:

— Що ж, я жив колись із хлопцем, який переміг у «Дивовижних перегонах», тож, гадаю, ти будеш другою знаменитістю серед моїх знайомих.

Я усміхнулася, хоч мені аж клубок застряг у горлі від його щирого розуміння. Мені хотілося вірити, що й більшість думає так само. Я поклала слухавку і, сумуючи за воїнським духом товариства, продовжила готуватися до галасу в ЗМІ.

Через чотири місяці після нашої першої телефонної розмови, 27 листопада 2012 року, ми подали проти Міністерства оборони позов під назвою «Геґар та співавтори проти Панетти». Прес-конференція, яку ми того дня провели в Сан-Франциско, стала початком кількарічних дебатів і бурхливої уваги медіа до них.

Коли ми запалили цей сірник, одночасно спалахнула така кількість дискусій, що складно навіть пригадати всі. Одна за одну безглуздіші. Наприклад, про те, чи можуть цивільні, зокрема Спілка громадянських свобод, диктувати військовим такі речі. Мене це з багатьох причин дуже насмішило.

По-перше, «Правила й винятки щодо учасників наземних бойових дій» самі по собі були написані для цивільних. Їх 1994 року запровадив тодішній міністр оборони Вільям Перрі у відповідь на галас, який здійнявся після того, як жінкам дозволили брати участь у бойових діях. Ще тоді пророкували, що для Повітряних сил скоро настане судна година, що надто емоційні жінки зруйнують усе своїми місячними, дітьми, грудним молоком.