Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

— Гей… Усе добре?

— Так. Усе добре, — відповіла я дещо швидше, ніж зазвичай.

Я трохи збентежилась, але нічого страшного. Хоч усе видавалося таким реальним. Це був мій перший справжній флешбек, який дуже відрізнявся від поганого спогаду. Я знову пережила ту саму мить, коли ворожа куля пробила переді мною скло, і чомусь цей флешбек зробився навіть страшнішим за той колишній реальний випадок.

Завершивши підготовку, ми повернулися в Моффетт у Каліфорнію. Коли я несла спорядження в роздягальню екіпажу, то почула, що хтось кличе мене. Це був Фінн. Він мав для мене погані новини. Як з’ясувалось, я вчасно не склала фізичних нормативів через те, що літала сюди з Остіна, а згодом була на тренуванні.

Наступного ранку я мала летіти в Остін. Попри психологічне й фізичне виснаження від підготовки, я мусила негайно скласти ті нормативи. Однак, не попередивши медиків, я не могла взяти в них звільнення від стандартних нормативів, яке треба було показати інспекторові. Тоді я спитала, чи можна мені скласти нормативи через кілька тижнів, коли я знову буду тут, але почула у відповідь рішуче «ні». Я не хотіла псувати життя своєму керівництву, тож мені довелося складати нормативи стандартним способом. Зрештою, що страшного могло статися?

Події розвивалися блискавично. Посеред забігу на два з половиною кілометри моє коліно вибухнуло різким болем. Я відразу ж зупинилася, хоч пам’ятала, що біжу на час, і обережно поставила ногу на землю. Відчуття начебто було нормальне, тож я спробувала бігти знову. Але де там! Мій забіг скінчився. Коліно страшенно набрякло, й інспектор відвіз мене до медичної групи на обстеження.

— Ви ж маєте звільнення, чому ви бігали на асфальті? — спитали мене.

Я лише похитала головою, бо розумного пояснення в мене не було.

По дорозі від медичної групи я наткнулася на лікарку, яка працювала безпосередньо в ескадрильї і мала право вирішувати, хто може літати, а кого відрахувати з пілотського складу.

— Пусте, — сказала вона.

Мені треба було тільки зробити МРТ коліна, а тоді вона дозволить мені літати. Я полетіла додому, пішла до хірурга-ортопеда, який також насварив мене за те, що я бігала на асфальті, зробила МРТ і наступного місяця повернулася в Моффетт, сподіваючись дістати дозвіл. Зрештою, я ж зробила все, що мені звеліли, чи не так?

— От дідько, Ем-Джей, — заговорила лікарка. — Я не можу дозволити тобі літати з таким коліном!

— ЩО? Ви сказали, що дозволите, як я зроблю МРТ. З коліном уже все гаразд, у чому проблема?

Вона глянула на мене так, ніби я з’їхала з глузду.

— Я мала на увазі, що результати МРТ мають бути хороші. Ти знаєш, що в тебе немає хряща в коліні?

Я байдуже кивнула, намагаючись затамувати лють.

Та ти просто геній. Може, іншим разом вони мені повірять, коли я скажу, що звільнена, і перестануть поводитися так, ніби я, бігаючи на вулиці, просто не хочу зіпсувати собі зачіску?

Вона відмовилася видати мені дозвіл літати. Розчарована, я повернулася в Остін і вже чимраз менше вірила в те, що зможу подолати бюрократію.

У наступні кілька місяців суперечка між мною і моєю ланкою командування, лікаркою та її ланкою командування досягла апогею. Вони ухвалили найбезглуздіше рішення з усіх, що я чула коли-будь. Вони дозволять мені літати, але я мушу скласти випробування, яке вони самі й вигадали. При повному спорядженні мені треба було відбігти на п’ятсот з гаком метрів від літального апарата. Згідно з легендою, вертоліт з боєприпасами загорівся, і я мала довести, що здатна відбігти на безпечну відстань.

— Ви знущаєтеся? — кинула я у відповідь. — Хіба я не довела в Афганістані, що можу відбігти від ушкодженого вертольота?

Мій реальний досвід не мав такого значення, як їхня симуляція. Це дуже типово для військової справи. Невже їм байдуже? Вони ж просять мене знову пошкодити собі коліно! Чи настане нарешті та мить, коли повторні травми коліна й приховувана травма спини надовго (а може, й назавжди) виведуть мене з ладу? Їхнє безглузде випробування стало для мене останньою краплею. Очевидно, вони не хотіли глянути на це ширше, а я не збиралася знову травмуватись, щоб їм полегшало й вони дозволили мені літати.

Часом, коли доля волає до тебе, треба дослухатися. Тепер, коли я зустріла Брендона й пізнала справжнє щастя, думка про те, що мене відрахують зі складу пілотів, раптом перестала здаватися кінцем світу. Може, варто завершити цю частину мого життя й почати нову? Майже кожен, із ким я літала, приховував якусь хворобу або травму, але мене ці забавки вже почали втомлювати. Настав час просто пустити все на самоплив.