Мері Геґар - Стріляй, як дівчисько

Через кілька місяців після повернення додому я поінформувала ланку командування, що не хочу працювати повний день. Станом на травень 2010 року я вже не буду пілотом «Тім Гоука». Я хотіла переїхати додому, в Остін, і стати «традиційним» гвардійцем. Я приїжджатиму в Каліфорнію на тренування, але це будуть короткочасні поїздки, а не повномасштабна робота.

Фінн вирішив, що я з’їхала з глузду. Більшість знайомих пілотів бажали опинитися на моєму місці над усе на світі. Він був переконаний, що я шкодуватиму про такий крок. Хоч ми з ним і близькі друзі, він усе одно не знає мене так добре, як я сама. Настав час змін. От тільки як сказати про це Стіву?

— Що-о-о-о-о? Чому? — спитав Стів, коли я виповіла йому свої наміри.

— Не знаю. Я скучила за Остіном і просто відчуваю, що вже час щось змінити. Я ніколи не хотіла працювати тут двадцять років, ти ж знаєш, — мовила я. — Я люблю цю роботу, але погодься: середовище тут гівняне. Нам усім треба приховувати душевні рани від місцевого лікаря: ми боїмося, що нас дискваліфікують, якщо розкажемо про свої нічні кошмари. Тебе від цього не нудить?

Він знизав плечима. Його обличчя було незворушне.

— Крім того, мені вже несила щодня ходити на роботу й дивитися на твою потворну пику, — додала я з усмішкою.

Я певна: він був розчарований. Проте, звісно ж, відповів мені чимось таким самим образливим. Потім ми, як завжди, стиснули одне одного в обіймах і розпрощались. Я знала, що ми ще побачимось і що зостанемося друзями, куди б хто з нас не переїхав. Знала, що, коли ми не говоритимемо місяцями чи навіть роками, все одно, зустрівшись, легко налагодимо контакт. Я, може, й покидала «Тім Гоук», але сподівалася, що дехто з моїх братів і сестер назавжди залишиться частиною моєї родини.

Через кілька тижнів після розмови зі Стівом я переїхала в Остін. Настав час подумати про подальші сторінки своєї життєвої історії. Мені було тридцять чотири роки, жодних зобов’язань перед кимось, тільки спроби зрозуміти, ким я хочу бути, коли вже виросла. Я могла спробувати опанувати безліч цивільних професій! Могла купити будинок, щось посадити й не боятися, що мені накажуть кудись переїхати. Це був неймовірний час, і ось-ось усе мало змінитися на краще.

Я повернулася додому в розпалі пекельно гарячого техаського літа 2010 року. Приблизно за тиждень мені закортіло зустрітися з друзями дитинства, тож я вмовилася з деким із них піти кудись випити. Мені не дуже хотілося йти в нудний провінційний бар у маленькому техаському містечку Леандер, але я звідти родом. То мій дім. І хоч я почувалася так, наче втекла з маленького містечка, у якому виросла і дуже багато досягла, проте ніколи не думала, ніби занадто крута для Леандера.

Задушливого серпневого вечора я припаркувала під невеличким торговим центром свій пурпуровий «Додж Челенджер», подарунок самій собі на честь повернення, і роззирнулася, шукаючи вивіски. Побачивши її, я була прикро вражена.

Це був звичайний занедбаний дешевий бар, однак я дуже хотіла зустрітися з друзями, тож вистрибнула з автівки й зайшла всередину. Було близько сьомої вечора, тому своїх я знайшла досить швидко: о такій порі в барі сиділо близько десятка людей.

Після обіймів і радісних привітань ми швидко перейшли до довгої, але приємної розмови про події в нашому житті. Хтось прохопився, що спілкується з Брендоном Геґаром, головним барабанщиком нашої групи зі старшої школи, і що він незабаром приєднається до нас. Звісно ж, я пам’ятала Брендона: у старшій школі ми вчилися в одному класі. Я навіть не забула, як усі дівчата в групі впадали коло нього. Він просто був милий, смішний і популярний.

Я стояла біля барної стійки й замовляла напої, коли прочинилися двері. Я озирнулася через ліве плече — подивитися, хто прийшов. У бар заходив високий красивий чоловік. Я швидко повернула голову до бармена, щоб ніхто не подумав, ніби я задивилася на прибульця.

Це мав бути Брендон, але він став набагато крутіший. Близько метра вісімдесяти на зріст, кілограмів із вісімдесят завважки — він добряче виріс із того хлопчика, якого я пам’ятала зі старшої школи. Підстрижене «канадкою» світло-каштанове волосся й акуратна борода зробили його одночасно схожим на Джошуа Джексона та Девіда Бекгема.

— Ще одне пиво, будь ласка, — попросила я, дивлячись, як Брендон неквапно іде до моїх друзів і всіх обіймає.

Я повернулася назад до столу з повними кухлями пива, і наші погляди зустрілись. Його кришталево-сині очі змусили моє серце затремтіти.