Энтони Дорр - Все те незриме світло

У бінокль фон Румпель спостерігає, як, здається, кажани загоряються й перелітають над фортечними мурами. Гейзер іскор вивергається далеко вглибині якогось будинку – електричний трансформатор, запасений бензин чи, може, бомба уповільненої дії, – наче то блискавка б’є із землі в небо.

Один із артилеристів невигадливо коментує дим, мертвого коня, якого бачить біля підніжжя стін, інтенсивність пожежі в певних секторах. Наче вони вельможі з епохи Хрестових походів, що з пагорба спостерігають, як беруть фортецю. Фон Румпель ослабляє комір, що тисне на залози, силкується глитнути.

Місяць заходить, небо на сході світлішає, підсмикуючи поділ ночі, стираючи зірки одну за одною, аж доки їх залишається одна чи дві. Напевне, Вега. Чи Венера. Він їх так і не вивчив.

– Шпиль на соборі упав, – зауважує другий артилерист.

Ще день тому над зиґзаґами дахів височів соборний шпиль, спрямований угору, вищий за них усіх. Але не цього ранку. Скоро сонце вже над горизонтом, оранжеве полум’я змінює чорнота диму, що піднімається вздовж західних мурів і надимається над цитаделлю, мов бульбашка.

Нарешті на кілька секунд дим розвіюється й фон Румпелю вдається вдивитися в зубчатий лабіринт міста й знайти те, що шукає: горішню частину високого будинку з широким димарем. Видно два вікна, скло вилетіло. Одна віконниця звисає, три на місці.

Будинок номер чотири по рю Воборель. Ще стоїть. Минає кілька секунд, а тоді дим знову його застилає.

Один літак перетинає все темніше синє небо, неймовірно високо. Фон Румпель спускається довгою драбиною в тунелі форту. Намагаючись не шкутильгати, не думати про набряки в паху. В їдальні під землею солдати сидять, притулившись до стін, і черпають вівсяну кашу зі своїх перевернутих касок. Електричне світло заливає їх плямами то світла, то тіні.

Фон Румпель сідає на коробку з-під амуніції та їсть сир із тюбика. Полковник, відповідальний за оборону Сен-Мало, виголошував промови перед цими солдатами, промови про доблесть, про те, що в будь-яку мить дивізія «Герман Ґерінґ» прорве американську лінію оборони в Авранші й що з Італії і, можливо, Бельгії потечуть рікою підкріплення, танки і юнкерси, вантажівки з п’ятдесятиміліметровими мінометами; що люди в Берліні вірять у них, мов монашки в Бога, що ніхто не покине свій пост, а якщо покине – буде страчений за дезертирство. Однак фон Румпель думає про в’юнке стебло в нього всередині. Чорне стебло, з якого гілки попроростали у його ноги й руки, стебло, що вгризається йому в живіт. Тут, у цій півострівній фортеці, просто за стінами Сен-Мало, де немає зв’язку з арміями, що відступають, здається лише справою часу, що канадці, брити та ясноокі американці з вісімдесят третьої дивізії кишітимуть у місті, прочісуючи будинки в пошуках гансів-мародерів, роблячи хай там що вони роблять, коли хапають полонених.

Це лише справа часу – коли чорне стебло здушить його серце.

– Що? – питає солдат поруч нього.

Фон Румпель пирхає:

– Я нічого не сказав.

Солдат повертається до своєї вівсянки.

Фон Румпель витискає в рот залишки огидного солоного сиру й впускає порожній тюбик собі під ноги. Будинок ще стоїть. Його армія ще утримує місто. Через кілька годин пожежі згаснуть, і тоді німці кинуться, мов мурахи, до своїх позицій і готуватимуться до наступного бою.

Він чекатиме. Чекатиме, і чекатиме, і чекатиме, а тоді, коли дим розвіється, він туди піде.

Інженер Бернд корчиться від болю, притискаючись обличчям до спинки золотавого крісла. Щось негаразд із його ногою і щось ще гірше – з грудьми.

Радіоприймач безнадійний. Кабель живлення обрубаний, зв’язок із наземною антеною втрачений, і Вернер не здивується, якщо й панель виявиться розбитою. У все слабшому бурштиновому світлі з Фолькгаймерового ліхтаря він оглядає один розтрощений роз’єм за іншим.

Здається, під час бомбардування він втратив слух у лівому вусі. У правому наче потроху відновлюється. Окрім дзвону, він починає розрізняти звуки.

Потріскування пожеж, що догорають.

Стогін будівлі над ними.

Дивне крапання з різних боків.

І гуркіт, із яким Фолькгаймер завзято розгрібає завали, що закрили собою сходи. Вочевидь, стратегія така: він напівприсідає під низькою стелею, важко дихаючи і тримаючи в одній руці шматок зігнутої арматури. Вмикає ліхтар, оглядає забарикадовані сходи в пошуках чогось, що він міг би витягнути, і запам’ятовує. А тоді вимикає світло, щоб економити заряд батарейки, й береться за роботу в темряві. Коли знову з’являється світло, наче нічого не змінюється. Купа металу, цегли й дерева така суцільна, що важко повірити, що й двадцятеро людей змогли б з нею впоратися.