– Деякі люди слабкі в одному. А інші – в іншому.
У Бастіана стискаються губи, очі звужуються, а на обличчі поступово з’являється вираз концентрованої злості. Наче вітер розвіяв якусь хмару й стала просвічувати справжня потворна Бастіанова суть. Він знімає з шиї гумового кийка й вручає його Рьоделю.
Той кліпає.
– Що ж, уперед, – підштовхує його Бастіан, наче заохочує несміливого хлопця увійти в холодну воду. – Добре його віддубась.
Рьодель опускає погляд на кийок: чорний, мало не метровий, затверділий від холоду. Можливо, минають кілька секунд, але Вернерові вони здаються годинами; і вітер проривається крізь підморожену траву, здуваючи серпанок і клапті снігу, які розносить по білій гладіні; й раптова нудьга за Цольферайном прокочує крізь нього хвилею: хлоп’ячі пообіддя, коли він бродив лабіринтами вулиць, забруднених сажею, возив свою малу сестру у візку. Відбита порода на вулицях, хриплі викрики робочих, хлопчики, що сплять укриті від голови до п’ят у загальній спальні, а їхні пальта й штани висять на стіні. Фрау Елена серед ночі проходить між їхніми ліжками, мов янгол: «Я знаю, що холодно. Але я тут, поряд із вами, бачите?»
«Юто, заплющ очі».
Рьодель ступає вперед, змахує кийком і б’є ним Фредеріка по плечу. Фредерік робить крок назад. Полем просвистує вітер. Бастіан командує:
– Ще.
Усе жахливо уповільнюється. Рьодель замахується й б’є. Цього разу він дістає Фредеріка по підборіддю. Вернер примушує себе тримати перед очима згадки про дім: прання, натруджені рожеві пальці фрау Елени, собаки на вулицях, стовпи пари з димарів – кожна його клітина хоче кричати: це ж неправильно!
Однак тут це правильно.
Це так довго триває. Фредерік витримує третій удар.
– Ще, – вимагає Бастіан.
На четвертий раз Фредерік простягає вперед руки, кийок опускається на його передпліччя, й він зашпортується.
Рьодель замахується знову, і Бастіан каже:
– Прикладом натхненним Твоїм, Ісусе, вказуй нам шлях, сьогодні й завжди, – і весь той день перехиляється набік і дає тріщину; Вернер бачить, як ця сцена віддаляється, наче він споглядає її з дальнього кінця тунелю: маленьке біле поле, купка хлопців, голі дерева, іграшковий замок – і все це не більше пов’язане з реальністю, ніж розповіді фрау Елени про її ельзаське дитинство, Париж на Ютиних малюнках. Ще шість разів він чує змах Рьоделя, свист кийка і якийсь дивно глухий стук, з яким гумовий кийок б’є Фредеріка по руках, плечах й обличчю.
Фредерік може годинами бродити в лісі, може впізнавати пташок за п’ятдесят метрів просто за їхніми голосами. Фредерік майже завжди думає про інших. Фредерік сильніший за нього з усіх поглядів. Вернер розтуляє рота, а потім знову стуляє; він тоне; він заплющує очі, заглушує розум.
Якоїсь миті биття припиняється. Фредерік лежить долілиць у снігу.
– Пане комендант? – Рьодель відсапується.
Бастіан забирає в нього кийок, вішає собі на шию і підсмикує ременя під черевом. Вернер опускається на коліна біля Фредеріка й перевертає його у свій бік. Кров тече в нього з носа, або з рота, або з вуха, або з усього відразу. Одне око вже спухло й не бачить, інше залишається розплющеним. Він дивиться на небо, розуміє Вернер. Щось там шукає.
Вернер наважується глянути вгору – там ширяє самотній яструб.
Бастіан велить:
– Вставай.
Вернер підводиться. Фредерік не ворушиться.
– Вставай, – повторює Бастіан тихіше.
Фредерік підводиться на одне коліно. Стає на рівні, хитаючись. У нього на щоці глибока рана, з якої сочиться кров. Великі нерівні мокрі плями від снігу в нього на спині, там, де сніг розтав і намочив сорочку. Вернер подає Фредерікові руку.
– Кадете, ти найслабший?
Фредерік не дивиться на Бастіана.
– Ні, пане комендант.
Яструб і далі кружляє в небі. Гладкий комендант якусь мить обсмоктує думку. А тоді розлягається його дзвінкий голос, злітаючи над ротою, наказуючи їм бігти. П’ятдесят сім кадетів пересікають поле і підтюпцем біжать засніженою доріжкою в ліс. Фредерік біжить на своєму місці поруч із Вернером, ліве око в нього спухло, щоки в кривавих патьоках, а комірець мокрий і червоний.
Гілки гойдаються й скриплять. Усі п’ятдесят сім хлопців співають в один голос.
Ми йтимемо вперед,
Попри будь-які невдачі.
Сьогодні нас чує народ,
А завтра – цілий світ [37] «Es zittern die morschen Knochen» ( нім .) («Тремтять одряхлілі кістки») Ганса Бауманна – офіційна пісня гітлер’югенду. – Прим. ред.
Читать дальше