Энтони Дорр - Все те незриме світло

Пальці Марі-Лор лягають на зовнішні укріплення. Під ними море.

– Десять днів, – зітхає вона.

– Щонайбільше.

Грудень висмоктує із замку все світло. Сонце заледве показується на горизонті, перш ніж знову за нього сховатися. Сніг іде раз, другий, а тоді вкриває галявини й не тане. Чи бачив Вернер коли-небудь сніг такий білий, сніг, не забруднений попелом і вугільним пилом, щойно торкається землі? Єдині посланці з позашкільного світу – залітні співочі птахи, що сідають на липи позаду двору, заблукалі через далеку грозу, через бойові дії, або через те й те, а також два юних єфрейтори, які приходять у їдальню приблизно щотижня – завжди після молитви, завжди після того, як хлопці прожували по першому кусню своєї вечері. Вони проходять між геральдичними прикрасами, зупиняються позаду кадета й шепочуть йому на вухо, що його батько загинув у бою.

Іншими вечорами староста кричить: « Achtung !», [36] «Увага!» ( нім .) і хлопці підводяться з лавок, і перевальцем заходить комендант Бастіан. Хлопці мовчки опускають погляди на тарілки, доки Бастіан проходить між рядами, проводячи по їхніх спинах вказівним пальцем.

– Нудьгуєте за домом? Викиньте його з голови. Фюрер – наш дім. Порівняноз ним що ще важливо?

– Нічого! – кричать хлопці.

Кожного пообіддя в будь-яку погоду комендант дме у свисток і чотирнадцятирічні хлопці вибігають на вулицю, а він висить над ними: черево обтягнуте пальтом, на грудях дзвенять медалі, крутиться гумова палиця.

– Є два види смерті, – проголошує він, видихаючи хмарки пари. – Можна боротися, мов лев. Або здатися легко, так легко, як витягнути волосину з чашки з молоком. Нікчеми, порожні місця – вони помирають легко. – Він скидає оком на шеренги, крутить палицею й театрально витріщає очі. – Якою смертю ви помрете, хлопці?

Одного вітряного дня він викликає з шеренги Гельмута Рьоделя. Гельмут – малий, нікчемний хлопець із півдня, що цілими днями тримає руки стиснутими в кулаки.

– То що, хто це, Рьоделю? На. Твою. Думку. Хто найслабший член вашої групи?

Комендант крутить палицею. Гельмут Рьодель довго не думає:

– Він, пане.

Вернер відчуває, як щось важке опускається на нього. Рьодель вказує просто на Фредеріка.

Бастіан викликає Фредеріка наперед. Якщо обличчя його друга й укрила тінь страху, Вернерові її не видно. Фредерік має неуважний вигляд. Майже філософічний. Бастіан вішає палицю собі на шию й волочить ноги через поле, крите шаром снігу заввишки до його гомілок, не поспішаючи, й зупиняється, тільки коли стає темною плямою біля дальнього краю поля. Вернер намагається ззирнутися з Фредеріком, але його погляд блукає десь далеко.

Комендант піднімає свою лівицю й репетує:

– Десять!

До хлопців долинає тільки уривок слова. Фредерік кілька разів блимає, як це часто трапляється й на заняттях, коли до нього звертаються. Чекаючи, доки внутрішнє життя наздожене зовнішнє.

– Дев’ять!

– Біжи! – шипить Вернер.

Фредерік досить швидко бігає, швидше за Вернера, але, здається, цього разу комендант рахує швидше, ніж завжди. Фредерік отримав меншу фору, сніг йому заважає, він відбігає заледве на двадцять метрів, коли Бастіан піднімає свою правицю.

Хлопці зриваються з місця в одну мить. Вернер біжить разом з іншими, намагаючись триматися серед останніх у групі. Гвинтівки ритмічно б’ються об їхні спини. Здається, найкращі бігуни біжать швидше, ніж завжди, ніби їм набридло програвати.

Фредерік біжить що є сили. Але найшвидші хлопці – хорти, зібрані з усієї країни за їхню швидкість і прагнення виконувати команди. Вернерові здається, що вони біжать пристрасніше, рішучіше, ніж раніше. Їм не терпиться дізнатися, що буде, коли когось впіймають.

Фредерікові до Бастіана залишається п’ятнадцять кроків, коли його збивають із ніг.

Натовп збирається навколо тих, хто добіг першим, доки обліплені снігом Фредерік і його переслідувачі зводяться на ноги. Підходить Бастіан. Кадети обступають свого наставника, відсапуючись, багато з них упираються руками в коліна. Хмарки пари з їхніх ротів збираються в одну й тут же розчиняються на вітрі. Фредерік стоїть у центрі, віддихуючись і змахуючи довгими віями.

– Зазвичай не треба стільки часу, – промовляє Бастіан м’яко, майже наче до себе. – Зазвичай першого ловлять раніше.

Фредерік зводить погляд до неба.

Бастіан питає:

– Кадете, ти найслабший?

– Не знаю, пане комендант.

– Не знаєш? – Пауза. Бастіанове обличчя випромінює ворожість. – Дивися на мене, коли відповідаєш.