Энтони Дорр - Все те незриме світло

Чому завжди трикутники? Для чого потрібен прилад, над яким він працює? Які дві точки Гауптман знає і чому йому треба дізнатися розміщення третьої?

– Це лише числа, кадете, – каже Гауптман, це його улюблена максима. – Чиста математика. Ти маєш привчити себе так думати.

Вернер вибудовує гіпотези й ділиться ними з Фредеріком, але Фредерік живе наче в обіймах сну; його штани йому завеликі на поясі й сорочка увесь час висмикується. Очі в нього водночас напружені й неуважні; здається, він не розуміє, що не влучає в цілі на заняттях. Мало не щоночі Фредерік бурмоче собі під ніс, перш ніж заснути: читає уривки віршів, розказує про поведінку гусей, про кажанів, що шугали повз вікна.

Пташки, завжди пташки.

– …ну, так-от, полярні крячки, Вернере, вони перелітають від Південного полюса до Північного, справжні мандрівники навколо планети. Напевне, ніякі тварини стільки не кочують – сімдесят тисяч кілометрів на рік…

Металеве холодне світло розливається стайнями, виноградниками й стрільбищами; співочі птахи проносяться над пагорбами; великі розрізнені хмари горобцевих, що прямують на південь; шляхи кочівників, що пролягають просто над шпилями школи. Іноді зграя опускається на величезні липи і клекоче серед листя.

Деякі зі старших хлопців, яким по шістнадцять чи сімнадцять років, кадети, що мають вільний доступ до патронів, люблять стріляти по деревах – їм цікаво, у скільки пташок вони зможуть поцілити. Дерево здається нежилим і нерухоми, аж тут лунає постріл, і його крона розсипається навсібіч, сотня птахів зривається з місця за півсекунди, з таким пронизливим криком, наче розпалося ціле дерево.

Якогось вечора в спальні Фредерік притуляється лобом до віконного скла.

– Я їх ненавиджу. Я ненавиджу їх за це.

Лунає дзвоник на вечерю, всі кидаються в їдальню, а згорьований Фредерік плететься останній, волочачи шнурівки. Вернер миє за Фредеріка миску, ділиться відповідями на домашні завдання, кремом для взуття, солодощами від доктора Гауптмана; на польових заняттях вони завжди біжать поряд. Невагомі мідні значки причеплені до їхніх лацканів; сто чотирнадцять підкутих чобіт виблискують на доріжці на тлі бруківки. Обриси збмкуз його башточками й зубчатими стінами вимальовуються у них під ногами, мов туманний відголосок минулої слави. Кров мчить Вернеровими жилами, він думає про приймач-передавач Гауптмана, про злютування, запобіжники, акумулятори, антени; їхні з Фредеріком підошви торкаються землі одночасно.

16 ЛИСТОПАДА 1940 РОКУ

МОСЬЄ ДАНІЕЛЮ ЛЕБЛАНУ

СЕН-МАЛО ФРАНЦІЯ

=ПОВЕРТАЙТЕСЯ НАПРИКІНЦІ МІСЯЦЯ = БУДЬТЕ ОБЕРЕЖНІ =

За кілька останніх годин навіженого склеювання й шліфування батько Марі-Лор закінчує модель Сен-Мало. Вона нефарбована, недосконала, зроблена з півдесятка різних видів деревини й позбавлена деталей. Але її досить, щоб його донька могла нею користуватися в разі потреби: неправильний багатокутник острова в рамці з фортечних мурів, і кожна з восьмисот шістдесяти п’яти будівель у ньому на місці.

Він почувається змученим. Тиждень за тижнем логіка його підводить. Камінь, який йому на зберігання віддав музей, несправжній. Якби він був справжній, із музею уже хтось приїхав би по нього. Чому ж тоді, коли він прикладає до нього збільшувальне скло, то у його глибинах проглядаються крихітні язички полум’я? Чому він чує позаду себе кроки, коли там нікого немає? І чому тоді він крутить у голові дурну думку, що камінь, який він носить у полотняній торбинці у своїй кишені, приніс йому нещастя, наразив Марі-Лор на небезпеку, й, ба більше, можливо, доклався до цілої окупації Франції?

Ідіотизм. Маячня.

Він застосував кожен спосіб самостійної перевірки, що спав йому на думку.

Спробував загорнути його в повсть і вдарити по ньому молотком – він не розбився.

Спробував дряпати його половинкою шматка кварцу – на ньому не з’явилося й подряпини.

Тримав його над полум’ям свічки, занурював у воду, кип’ятив. Ховав камінь під матрацом, у своєму футлярі для інструментів, у черевикові. Однієї ночі він на кілька годин закопав його під геранню мадам Манек у квітковому горщику за вікном, а потім переконав себе, що герань стала в’янути, й викопав його.

Цього пообіддя знайоме обличчя маячить у черзі на залізничному вокзалі, за четверо чи п’ятеро людей від нього. Він уже бачив пухкенького й спітнілого чоловіка з кількома підборіддями. Вони дивляться один одному в очі, чоловік відводить погляд.