Ублен не сідає. Минає час. Фон Румпель допиває чай і дуже обачно ставить чашку на краєчок столу заступника директора. Десь починає крутитися електричний вентилятор, гуде якийсь час, а тоді вимикається.
Ублен каже:
– Не зовсім ясно, чого ви чекаєте, пане фельдфебель.
– Я чекаю, доки ви почнете говорити правду.
– З вашого дозволу…
– Сядьте тут, – дозволяє фон Румпель. – Я певний, що варто вам промовити вказівки, мадемуазель, яка схожа на жирафу, почує вас, правда?
Заступник директора схрещує то одну, то другу ногу. Вже завернуло з полудня.
– Може, ви хочете побачити скелети? – питає заступник директора. – Зала розвитку людини досить видовищна. А зоологічна колекція переважає…
– Мені хотілося б побачити мінерали, які ви не виставляєте на огляд. Особливо один із них.
Убленове горло береться рожевими плямами. Він так і не сідає. Заступник директора ніби змиряється зі своїм безнадійним становищем, дістає з шухляди грубий, ідеально прошитий стос паперу й починає читати. Ублен наче поривається піти, але фон Румпель зупиняє його:
– Будь ласка, залиштеся, доки ми з цим не розберемося.
«Вичікування, – думає фон Румпель, – це різновид війни. Треба просто сказати собі, що не маєш права на поразку». Дзвонить телефон заступника директора, й він тягнеться підняти слухавку, але фон Румпель піднімає руку й телефон дзвонить ще десять чи одинадцять разів, а тоді змовкає. Минає з півгодини, Ублен розглядає свої шнурівки, заступник директора час від часу робить позначки в рукописі срібною ручкою, фон Румпель сидить зовсім нерухомо. Лунає віддалений стук у двері.
– Панове? – лунає голос.
– У нас усе гаразд, спасибі, – гукає фон Румпель.
– У мене є інші справи, пане фельдфебель, – каже заступник директора.
Фон Румпель не підвищує голосу:
– Ви чекатимете тут. Обидва. Ви чекатимете тут зі мною, аж доки я побачу те, що я прийшов побачити. А тоді ми всі повернемося до своїх важливих справ.
У мінералога дрижить підборіддя. Вентилятор знову вмикається, гудить, змовкає. П’ятихвилинний таймер, здогадується фон Румпель. Він чекає, доки той запрацює й вимкнеться ще раз. А тоді ставить кошик собі на коліна. Райнгольд вказує на крісло.
– Сідайте, професоре. Вам так буде зручніше, – його голос звучить лагідно.
Ублен не сідає. Друга година, на сотні церков б’ють дзвони. Доріжками прогулюються люди. На землю опадає останнє осіннє листя.
Фон Румпель розгортає на колінах серветку, витягає сир. Повільно розламує хліб, рясно посипавши серветку крихтами. Жуючи, він майже чує, як бурчить у них в животах. Він нічого їм не пропонує. Доївши, витирає кутики рота серветкою.
– Ви неправильно мене розумієте, мосьє. Я не звір. Я не збираюся грабувати вашу колекцію. Вона належить усій Європі, усьому людству, хіба ні? Я прийшов по одну дрібничку. Меншу за ваші колінні чашечки.
Кажучи це, він дивиться на мінералога. Той відводить погляд, паленіючи.
– Це безглуздо, пане фельдфебель, – озивається заступник директора.
Фон Румпель згортає серветку й кладе її назад у кошик, а тоді ставить кошика на підлогу. Він наслинює кінчик пальця і по одній збирає крихти з кителя. А тоді підводить погляд просто на заступника директора.
– Ліцей Шарлемань, правильно? На рю Шарлемань?
Шкіра навколо очей заступника директора натягується.
– Це там вчиться ваша донька? – фон Румпель повертається на стільці. – І коледж Станіслава, так, докторе Ублен? Там вчаться ваші сини-близнята? На рю Нотр-Дам де Шамп? Хіба ж ці гарненькі хлопчики саме зараз не збираються йти додому?
Ублен хапається за спинку порожнього стільця. Кісточки на його долонях біліють.
– Один зі скрипкою, а другий з альтом, я правильно кажу? Переходять стільки людних вулиць. Для десятирічних хлопчиків це далеченько ходити.
Заступник директора сидить так, наче аршин проковтнув. Фон Румпель веде своєї:
– Я знаю, що він не тут, мосьє. Навіть останній прибиральник не проявив би таких чудес дурості й не залишив би діаманта тут. Однак мені хочеться подивитися, де ви його тримаєте. Мені хочеться знати, яке сховище ви вважаєте достатньо безпечним.
Обидва французи нічого не відповідають. Заступник директора й далі дивиться у свій рукопис, однак фон Румпелю ясно, що він уже не читає. О четвертій секретарка стукає у двері, й знову фон Румпель відсилає її геть. Він старається зосередитися лише на морганні. Пульс у нього на шиї. Стук, стук, стук, стук. «Інші, – думає він, – справилися б із цим не так тактовно. Застосували б детектор брехні, вибухівку, цівки пістолетів, кулаки». Фон Румпель використовує лише найдешевший матеріал: хвилини, години.
Читать дальше