Энтони Дорр - Все те незриме світло

Ублен блимає двічі. Він нагадує пійманого звіра. З кінця коридору спостерігають обидва охоронці.

– Дозвольте взяти вашого кошика.

– Мені не важко.

Зала мінералогії така довга, що фон Румпелю заледве видно її кінець. Попереду, в порожніх вітринах, видно підставки з вицвілими контурами забраних експонатів. Фон Румпель задумано бреде, несучи в руці свого кошика, поглинений тим, що бачить. Які скарби вони позалишали! Розкішний набір жовтих топазових кристалів на сірому субстраті. Великий рожевий кусень берила, схожий на кристалізований мозок. Фіолетова колона турмаліну з Мадагаскару, така яскрава, що він не може стриматися й торкається її. Бурконіт, апатит на мусковіті, природний циркон у розмаїтті кольорів, десятки інших мінералів, яких він не в змозі назвати. «Напевно, через руки цих людей, – думає він, – за тиждень проходить більше самоцвітів, ніж він бачив за все життя».

Кожен експонат внесений у величезні каталожні фоліанти, які збирали століттями. Блідий Ублен показує йому сторінки.

– Людовик XIII започаткував цю колекцію з лікувальних засобів для кабінету медицини: нефрит – для нирок, глина – для шлунка, й так далі. На 1850 рік каталог нараховував уже двісті тисяч записів – неоціненна мінералогічна спадщина…

Час від часу фон Румпель дістає блокнот і щось записує. Він не поспішає. Коли вони доходять до кінця, заступник директора сплітає пальці на пузі.

– Сподіваємося, ви вражений, пане фельдфебель? Сподобалася вам екскурсія?

– Дуже сподобалася.

Електричні лампочки розміщені далеко одна від одної, й тиша в цьому величезному приміщенні гнітюча.

– Але, – веде він далі дуже повільно, – як щодо тих колекцій, які не виставлені на публічний огляд?

Заступник директора й мінералог обмінюються поглядами.

– Ви побачили все, що ми могли вам показати, пане фельдфебель.

Фон Румпель старається говорити ввічливо. Культурно. Урешті, Париж – це не Польща. Павутину треба плести обережно. Такі речі не вийде просто конфіскувати. Як там казав його батько? «Дивися на перепони як на можливості, Райнгольде. Черпай із них натхнення» .

– Ми десь можемо сісти, – питає він, – і поговорити?

Кабінет заступника директора займає запилений куток на третьому поверсі. Задушливий кабінет оббитими горіхом, прикрашеними проштрикнутими метеликами й жуками в різних рамках стінами виходить вікнами в сад. За важезним письмовим столом висить єдина картина: намальований вугільним олівцем портрет французького біолога Жана-Батиста Ламарка.

Заступник директора сідає за стіл, а фон Румпель опускається на стілець перед ним і ставить кошика собі між ногами. Мінералог залишається стояти. Довгошия секретарка приносить чай.

– Ми увесь час додаємо нові експонати. У всьому світі індустріалізація становить загрозу покладам мінералів. Ми збираємо мінерали всіх можливих видів. Для нас усі вони однаково цінні, – зауважує Ублен.

Фон Румпель сміється. Він цінує їхнє намагання грати в гру. Але хіба вони не розуміють, що переможця вже визначено? Він ставить свою чашку чаю.

– Мені хотілося б побачити ваші найзахищеніші екземпляри. Особливо мене цікавить один камінь, що, як мені відомо, лише нещодавно дістали зі сховища.

Заступник директора проводить лівою рукою по волоссю, й із нього сиплеться лупб.

– Пане фельдфебель, ті мінерали, які ви побачили, сприяли відкриттям в електрохімії, у фундаментальних законах математичної кристалографії. Роль національного музею полягає в тому, щоб стояти вище за примхи й побажання колекціонерів, щоб зберігати для наступних поколінь…

Фон Румпель посміхається.

– Я почекаю.

– Ви хибно нас зрозуміли, мосьє. Ми вже показали все, що змогли.

– Я чекатиму, доки не побачу те, що ви не можете мені показати.

Заступник директора вглядається в чашку з чаєм. Мінералог переступає з ноги на ногу; здається, він намагається придушити в собі лють.

– Мені досить добре вдається чекати, – додає фон Румпель французькою. – Я чудово розвинув цю навичку. Я ніколи не мав особливих успіхів ні в спорті, ні в математиці, зате з дитинства наділений винятковою терплячістю. Я чекав на свою матір, доки вона була в перукарні. Сідав на стільця і чекав годинами, без журналів, без іграшок, навіть не бовтав ногами. На інших матерів це справляло враження.

Обидва французи нервово соваються. Чиї там вуха слухають за дверима кабінету?

– Будь ласка, сідайте, якщо хочете, – звертається фон Румпель до Ублена й ляпає по сусідньому кріслу.