Етьєнів сусід. Парфумер.
Кілька тижнів тому, роблячи заміри для моделі, замкар бачив цього чоловіка згори на фортечних мурах – той фотографував море. «Йому не можна довіряти», – сказала мадам Манек. Але ж він просто випадковий чоловік у черзі по квитки.
Логіка. Принципи обґрунтованості. На кожен замук є ключ.
Кілька днів у його голові відлунюють слова директорової телеграми. Такий дражливо двозначний вибір слів для тієї останньої вказівки – «будьте обережні». Це означає: привезти камінь чи залишити тут? Узяти Марі-Лор чи залишити її тут? Їхати потягом? Чи якимось іншим, теоретично, безпечнішим транспортом?
«А що, – думає замкар, – як ця телеграма прийшла не від директора?»
Питання по колу змінюють одне одного. Відстоявши чергу, він підходить до віконечка й купує один квиток на ранковий потяг до Ренна, а звідти – до Парижа, й вертається вузькими похмурими вуличками на рю Воборель. Він з’їздить туди й покінчить із цією справою. Повернеться до роботи, наповнить шафу з ключами, позамикає експонати. За тиждень він із легкою душею повернеться в Бретань забрати Марі-Лор.
На вечерю мадам Манек подає рагу й багети. Опісля замкар веде Марі-Лор хиткими сходами у ванну кімнату на третьому поверсі. Наповнює велику чавунну ванну й відвертається, коли вона починає роздягатися.
– Використовуй мила скільки хочеш, – дозволяє він. – Я купив ще.
Квиток на потяг пече його з кишені, мов зрада.
Вона дозволяє йому вимити своє волосся. Знов і знов Марі-Лор проводить руками під клубами піни, наче намагаючись визначити їхню вагу. В тому, що стосується доньки, у ньому завжди живе глибоко похований страх: страх, що він поганий батько, що все робить неправильно. Що йому так і не вдалося повністю зрозуміти правила. Усі ці паризькі матері, що штовхають поперед себе возики по Ботанічному саду чи роздивляються кофтинки в універмагах; йому здавалося, що ці жінки кивають, коли проминають одна одну, наче володіють якимсь таємним знанням, йому невідомим. Як узагалі можна бути точно впевненим у тому, що чиниш правильно?
Однак він відчуває й гордість – гордість, що все зміг сам. Що його донька така допитлива, така життєрадісна. Бути батьком такої сильної людини означає вчитися смиренності, так, наче він – це просто міст для чогось іншого, значущішого. Саме так він зараз почувається, думає він, споліскуючи доньчине волосся, – наче його любов до доньки рветься за межі його тіла. Можуть попадати стіни, може навіть розсипатися ціле місто, але яскравість цього відчуття не потьмянішає.
Стогне зливна труба; захаращений будинок обступив з усіх боків. Марі звертає до нього вологе обличчя.
– Ти їдеш, так? – У цю мить він радий, що вона його не бачить. – Мадам сказала мені про телеграму.
– Я не надовго, Марі. На тиждень. Щонайбільше на десять днів.
– Коли?
– Завтра. Ти ще спатимеш.
Вона обіймає свої коліна. Її спина довга, біла, розділена вузликами хребців. Колись вона засинала, затиснувши в кулаці його вказівний палець. Колись вона лягала з книжкою біля шафи для ключів і її руки бігали по сторінках, мов павучки.
– Я залишаюсь тут?
– З мадам. І з Етьєном.
Він простягає їй рушник, допомагає ступити на кахлі й чекає за дверима, доки вона вбирає нічну льолю. А тоді він піднімається з нею на шостий поверх у їхню маленьку кімнатку, хоча й знає, що їй не потрібен супровід, і сідає на край ліжка, а вона опускається на коліна поруч моделі й кладе три пальці на соборний шпиль.
Він знаходить гребінець, не завдаючи собі клопоту вмикати лампу.
– Десять днів, Papa ?
– Щонайбільше.
Скриплять стіни, вікно чорніє між фіранок, місто готується до сну. Десь там німецькі підводні човни плавно пропливають над підводними впадинами, десятиметрові кальмари вглядаються в холодну темряву своїми велетенськими очима.
– Ми хоч одну ніч провели окремо?
– Ні.
Його погляд блукає неосвітленою кімнатою. Здається, камінь у нього в кишені пульсує. Якщо він зможе сьогодні заснути, що йому насниться?
– Мені можна виходити надвір, доки тебе не буде, Papa ?
– Щойно я повернуся. Обіцяю.
Він якомога обережніше розчісує гребінцем мокрі пасма доньчиного волосся. Закінчивши з одним і переходячи до наступного, він чує, як морський бриз трусить вікно.
Долоні Марі-Лор перелітають від будинку до будинку. Вона повторює назви вулиць.
– Рю де Кордьєр, рю Жак Картьє, рю Воборель.
– За тиждень вивчиш їх усі, – запевняє він.
Читать дальше