Энтони Дорр - Все те незриме світло

Вернер згадує своє дитинство, хмари вугільного пилу, що здіймалися в повітря зимовими ранками, осідаючи на підвіконнях, у дитячих вухах, у їхніх легенях, тільки тут, у цій дірі, попіл білий. Наче він завалений у якійсь глибокій шахті, що у якомусь розумінні така сама, у якій загинув його батько, а у якомусь – повна її протилежність.

Знову темно. Знову світло. Перед Вернером з’являється Фолькгаймерове скривлене обличчя. Погон на одному плечі відірваний. Променем ліхтаря він показує Вернерові на дві погнуті викрутки й коробку електричних запобіжників.

– Радіо, – каже він у Вернерове здорове вухо.

– Ти що, взагалі не спав?

Фолькгаймер спрямовує світло собі на обличчя.

– Перш ніж сяде батарея, – промовляють його губи.

Вернер хитає головою. Радіо безнадійне. Йому хочеться заплющити очі, забути, здатися. Дочекатися, доки цівка гвинтівки торкнеться його скроні. Але Фолькгаймер прагне його переконати, що за життя варто поборотися.

Волосинка всередині лампи його польового ліхтаря світиться жовтим – світло вже слабше. Фолькгаймерів освітлений рот червоніє на тлі чорноти.

– У нас мало часу, – повторюють його губи.

Будівля стогне. Вернер бачить зелену траву, метеликів, сонячне світло. Широко прочиняються ворота якогось літнього маєтку. Коли смерть прийде по Бернда, вона також може забрати і його. Щоб двічі не ходити.

– Про сестру… – наполягає Фолькгаймер. – Подумай про свою сестру.

Їй уже майже несила терпіти, так хочеться в туалет. Вона піднімається на найвищу сходинку, тамує подих і нічого не чує впродовж тридцяти ударів серця. Сорока. А тоді відчиняє кришку люка.

Ніхто в неї не стріляє. Вибухів не чути.

Марі-Лор із хрускотом ступає по впалих кухонних полицях і заходить до крихітної кімнатки мадам Манек. Дві бляшанки качаються і відтягують кишені дідусевого пальта. Горло пече, ніздрі печуть. Тут дим трохи не такий густий.

Вона облегшується в судно в ногах ліжка мадам Манек. Підсмикує панчохи й застібає пальто на ґудзики. Уже день? У тисячний раз вона думає, як їй хочеться поговорити з батьком. Може, буде краще вийти в місто, особливо якщо досі день, і спробувати когось знайти?

Солдат їй допоможе. Та будь-хто допоможе. Однак, навіть думаючи про це, вона вже сумнівається.

Вона знає, що ця слабкість у ногах – від голоду. В хаосі, що запанував на кухні, їй не вдається знайти консервного ключа, зате в шухляді для ножів мадам Манек вона намацує різака, а також і велику грубу цеглину, якою мадам підпирала заслінку в комині.

Вона з’їсть хай що там у цих двох бляшанках. Потім трохи почекає на випадок, якщо її дідусь таки прийде додому або вона почує перехожого на вулиці, пожежника чи галантного американського військового. Якщо до того, як знову зголодніє, нічого цього не станеться, вона вийде на вулицю чи на хай що там від неї лишилося.

Спочатку вона піднімається на третій поверх, щоб напитися з ванни. Припавши губами до поверхні, робить довгі ковтки. Повний води, її живіт починає бурчати. Це та хитрість, якої вони з Етьєном навчилися за сто недоїдань: перед тим, як їсти, випий води, скільки зможеш, тоді наїсися набагато швидше.

– Принаймні, Papa, – каже вона вголос, – з водою я повелася розумно.

Потім вона сідає на сходовому майданчику на третьому поверсі, спиною до телефонного столика. Затискає одну з бляшанок між колін, приставляє кінчик ножа до кришки й піднімає цеглину, щоб ударити по ручці. Але перш ніж вона опускає цеглину, позаду неї смикається натяжний дріт, лунає звук дзвоника і хтось заходить у будинок.

Комендант виголошує промову про доброчесність, родину й символічний вогонь, який хлопці з Шульпфорти завжди носять із собою – чашу чистого полум’я, що підтримує огнище нації, фюрер те, фюрер се, його слова знайомо ллються Вернерові у вуха. Один із найзухваліших хлопців потім бурчить:

– А я то думав, що це мені так пече…

У спальні Фредерік перехиляється через поручень свого ліжка. Лице наче помальоване жовто-червоним.

– Їдьмо разом у Берлін! Батько буде на роботі, але ти зможеш познайомитися з мамою.

Два тижні Фредерік шкутильгав, побитий, повільний і спухлий, і жодного разу в його звертаннях до Вернера не звучало нічого, крім завсідної неуважливої доброти. Жодного разу не звинуватив він Вернера у зраді, хоча Вернер і пальцем не поворухнув, доки Фредеріка били, й відтоді теж нічого не зробив: не цькував Рьоделя, не наставив гвинтівку на Бастіана й не гупав обурено у двері до кабінету доктора Гауптмана, вимагаючи справедливості. Так, наче Фредерік уже зрозумів, що кожен із них відтепер іде своєю дорогою, з якої їм не звернути.