Энтони Дорр - Все те незриме світло

Попіл, попіл – сніг у серпні. Після сніданку артобстріл час від часу відновлювався, а тепер, після шостої вечора, стих. Десь стріляє кулемет з таким звуком, наче крізь пальці хтось пропускає разок намиста. У фон Румпеля з собою фляжка, із півдесятка ампул із морфієм і польовий пістолет. Через морську дамбу. Через перемичку в бік величезного бастіону Сен-Мало, що тліє. Пристань при затоці розтрощена в кількох місцях. Наполовину потоплений рибацький човен дрейфує кормою догори.

У старій частині міста гори каменю, мішків, віконниць, гілок, залізних ґраток і ковпаків із димарів переповнюють рю де Дінан. Розтрощені квіткові горщики, обвуглені віконні рами, розбите скло. Деякі будинки й досі димлять, і хоч фон Румпель притискає до рота й носа вологу хустинку, декілька разів йому довелося зупинятися, щоб віддихатися.

Ось мертвий кінь, уже почав роздуватися. Ось стілець, оббитий смугастим зеленим оксамитом. Ось порвані клапті тенту – значить, тут був ресторанчик. Фіранки ліниво звисають із розбитих вікон у дивному, миготливому світлі; вони діють йому на нерви. Ластівки літають туди-суди, шукаючи загублені гнізда, і десь дуже далеко, здається, хтось кричить, хоча це може бути вітер. Вибухи позривали багато магазинних вивісок, і кронштейни тепер висять порожні.

Шнауцер трусить за ним, підвиваючи. Ніхто не кричить із вікон і не попереджає, що тут заміновано. Ба більше, пройшовши чотири квартали, він бачить лише одну людину – жінку біля руїн, які ще вчора були кінотеатром. У руці в неї совок, мітли біля неї не видно. Вона дивиться на нього, оторопіла. У відчинених дверях позаду неї – пом’яті ряди сидінь під обваленими шматками стелі. За ними стоїть бездоганний екран, навіть не закопчений димом.

– Перший сеанс аж о восьмій, – каже вона французькою з бретонським акцентом.

Він киває, шкутильгаючи повз неї. Рю Воборель засипана битою черепицею, що зісковзнула з дахів. У нього над головою пурхають шматки обгорілого паперу. Чайок немає. Навіть якщо будинок згорів, думає він, діамант буде там. Він підбере його з попелу, як тепле яйце.

Але високий, вузький будинок стоїть майже непошкоджений. На фасаді одинадцять вікон, більшість без скла. Блакитні віконниці, старий сіро-бежевий граніт. Чотири з шести ящиків для квітів висять на місцях. Обов’язковий список мешканців тулиться до вхідних дверей.

М. Етьєн Леблан, 63 роки.

М-ль Марі-Лор Леблан, 16 років.

Фон Румпель готовий на будь-які небезпеки. Заради райху. Заради себе самого.

Ніхто його не зупиняє. Кулі не свистять. Часом безпечнішого місця за око бурі не знайти.

Коли день, а коли ніч? Час вимірюється тільки спалахами: Фолькгаймерів ліхтар то світиться, то згасає.

У відбитому світлі Вернер споглядає Фолькгаймерове забруднене попелом обличчя, коли він схиляється над Берндом.

– Пий, – вимовляють губи, коли він прикладає фляжку до інженерового рота, й тіні збігаються перебитою стелею, наче коло привидів, що готуються до бенкету.

Бернд панічно крутить головою і намагається глянути, що в нього з ногою.

Вимикається ліхтар, і їх знову накриває темрява.

У Вернеровій торбині його дитячий записник, ковдра і сухі шкарпетки. Три пайки. Це вся їхня їжа. У Фолькгаймера нічого немає. У Бернда нічого немає. У них лише дві фляжки з водою, обидві напівпорожні. Фолькгаймер також знайшов у кутку відро з щітками для фарбування і якоюсь водянистою муттю на дні, але до якого відчаю вони мають дійти, щоб це пити?

У кожній кишені Фолькгаймерового пальта по гранаті моделі 24. Пустотіла дерев’яна ручка, сталевий циліндр із вибуховою сумішшю на кінці – ручні гранати, які хлопці в Шульпфорті називали товкачиками. Уже двічі Бернд умовляв Фолькгаймера кинути одну в завал біля сходів – спробувати, чи не вдасться їм пробити собі вибухом вихід. Але тут застосовувати гранату, в такому тісному приміщенні, під руїнами, ймовірно, всипаними невибухлими вісімдесятивосьмиміліметровими набоями, буде самогубством.

А ще є гвинтівка – Фолькгаймерів карабінер-98К із поздовжньо-ковзним затвором, заряджений п’ятьма кулями. «Досить, – думає Вернер. – Ще й багато». Їм вистачить і трьох, по одній на кожного.

Іноді, у темряві, Вернер розмірковує, що, можливо, у підвалі є своє слабке світло, яке, напевно, пробивається крізь руїни. У підвалі точно червонішає в міру того, як серпневий день над ними рухається в бік сутінків. За якийсь час, дізнається він, навіть цілковита темрява вже не така й цілковита; не один раз йому здається, що він може роздивитися свої розчепірені пальці, коли проводить ними перед очима.